— Та я зараз за хвилину Івана Германовича вилікую, — кинув променистий погляд Дуг Лей на Новикова. — Для цього я й запросив вас обох на зустріч, друзі-земляни.
— Е! — зітхнув Новиков. — Втрату бадьорим настроєм нелегко заміняти, дорогий наш Лею…
— Та ви слухайте! — серйозно сказав Дуг Лей. — Слухайте спокійно: космонавт плазмольота «НБК-3» Герман Новиков — живий!
— Як живий? — вхопився за серце Іван Германович. — Ви… ви розумієте, що ви говорите?!
— Дивіться на мене! — перехопив погляд Новикова Дуг Лей. — Ось так. Не хвилюйтеся. Я передаю вам повідомлення з фотонної ракети «Нумі гра», яка повертається з польоту до Крабовидної туманності. З півроку тому з ракети помітили сяючу кулю, яка майже на світловій швидкості виходила за межі нашої Галактики. Близько місяця тривала погоня. Потім, взявши на борт невідому райдужну кулю, наші астронавти з допомогою проникаючих променів анігіляції встановили, що в оточенні кульових магнітних полів знаходиться жива розумна істота в стані анабіозу. Було також виявлене життя металоїдних паразитів в її організмі. Ми розшифрували систему вимкнення «райдуги» з дії, вивели людину з стану анабіозу і вилікували від страшної хвороби. Людина була дуже слаба, кілька місяців не приходила до свідомості. Лише операції з переливанням їй крові сергусіян і приживленням штучної нервової тканини дали наслідки. Коли до людини повернулася свідомість, вона назвала себе Германом Новиковим, космонавтом плазмольота «НБК-3». Це ваш батько, Іване Германовичу!
— Батько, рідний татко живий! — по-дитячому, радісними сльозами плакав посивілий Іван Германович. — А де ж, коли ж я побачу його?
— Ракета «Нумі гра» випереджає нас на кілька місяців польоту. Через півроку вона вже буде в нашій сергусіянській планетній системі, а ми дістанемося туди за рік і два-три місяці. Це при умові, якщо ви скористаєтесь нашою пропозицією про реконструкцію термоядерного двигуна і застосуєте наші інтенсифікатори для підвищення коефіцієнтів прискорення. Лише тоді ми прийдемо до мети разом.
— Плазмольот не відстане! — твердо сказав, підводячись з крісла, Юрій Чуєв, — Зараз же одсилаємо до вас загін «райдуг» за інтенсифікаторами. А реконструкція реактора — справа двох-трьох днів. Я вже познайомився з кресленнями.
— Пошліть мене! Включіть мене до складу експедиції на ракету! — випалив Сергій, благально дивлячись знизу вгору на голубе тіло кругового екрана. — Ну, пошліть, діду Юрію!
— Так оце ти і є Сергій Чуєв, мій онук? — аж наче нахилився з екрану до юнги новий капітан корабля. — Ану повернись, хлопче!
— Будь ласка! — зрозумів жарт діда Юрія Сергій. — Привітати мене, як ото Тарас Бульба синів, ви все одно не зможете. Кулаки з екрана не дістануть.
— Ти диви! — підморгнув Юрій Степанович співрозмовникам. — Не боїться рідного діда. Ну, стривай, зустрінемось — тримайся! Хоч я й не Бульба, а чуприну нам’яти онукові в змозі. Куди поперед діда квапишся?
— Віддаю всього чуба за участь в експедиції на ракету! — віддано заглянув Сергій у веселі очі свого молодого діда. — Не підведу, дідусю…
— Та який я тобі дідусь? — зареготав Юрій Степанович. — От історія! Ну зови мене… «капітаном», чи що. А то — «дідусь»! Не хочу старіти. Зрозумів, юнго?
— Зрозумів, капітане. Дозвольте йти готуватися до виходу в космос?
— Ти знову за своє? Іване Германовичу, ви як? Можете довірити йому таку справу?
— Хай іде. Сергійко — хлопець надійний. Досвідченим космонавтом став ваш онук, Юрію Степановичу. Іди, Серьожо. Передай інженеру Синицину: хай він очолює загін.
— Єсть передати, товариші капітани космосу! — виструнчився перед екраном Сергій і, хвацько повернувшись, кулею вилетів з синетаріума.
Передавши розпорядження Новикова головному інженеру корабля Синицину, Сергій прожогом кинувся в свою каюту.
Магнітоходи, мов легкі черевики спринтера, так і мигтіли під ним.
— Ура, Мишко! — дав він з ходу стусана ведмедю-роботу, що стояв біля його ліжка. — Виходжу в космос, друже. А ти будеш вдома. Хоч ти й дивишся на мене, як підлабузник, а не візьму я тебе, клишоногого. Не візьму!
— Здрастуйте, юнго! Доброго ранку вам, володарю всесвіту! — раптом завчено промовив Мишко і схилився в шанобливому поклоні.
— Дурень ти залізний! — сміявся Сергій, лаштуючи космічне спорядження. — Залізяка ти нетямуща! Напхав я в твою голову і електроніки, і автоматики, і кібернетики — далі нікуди, — а відповісти мені по-людському ти все одно не можеш. Ні, Мишко, ніколи роботові не піднятися до мислення, зрозумів?
— Будь ласка! — спрацював у робота якийсь пізнаючий кібернетичний прилад. — Я згоден.
— Ну от! — зневажливо скривився Сергій. — «Порозмовляли» і досить. Замовчи краще, опудало. До побачення!
Біля магнітних катапультів уже зібралося чоловік з десять астронавтів.
— Заходити по двоє, — тихо розпоряджався Синицин. — Першими назовні вийдуть інженер Герасимчук та художник Євсєєва.
Сергій нетерпляче чекав на виклик, але Синицин немов не помічав його. Нарешті, коли востаннє відчинилися двері кабіни катапульти, головний інженер сказав:
— Ну, заходь, заходь. Вийдемо разом. Тільки без жартів, юнго. Космос пустунів не любить.
Могутній поштовх знизу був таким несподіваним для Сергія, що він на мить розгубився. Відчуваючи, що він кулею летить кудись у чорну безодню, юнак зціпив зуби, щоб не закричати від жаху.
— «Райдугу» вмикай! — пролунала в шоломофоні спокійна команда Синицина. — Чуєш, юнго: «райдугу!».
Сергій стис кулаки, і в ту ж мить перед очима замигтіли незнайомі сузір’я. Автоматична система орієнтації вирівняла його тіло обличчям до фотонної ракети, тихо рушила «райдуга» вперед.
В окулярах-локаторах з’явилася велетенська дивна споруда сергусіянської ракети. Далеко вперед, у напрямі руху, виходив якийсь блискучий шпиль. Поміж ним і гігантським дзеркалом по спіралі лаштувалися грона куль, утримуваних дисками і кільцями до двохсот метрів у діаметрі. Не можна було зрозуміти, де ж у цій споруді містяться люди, а де — двигуни і запаси пального.
— В тому й справа, — відповів на запитання Сергія Синицин, — що двигуни і пальне в такій ракеті займають найменше місця. Вся сила ракети — в отому дзеркалі. На нашу міру в ньому не менше півкілометра в діаметрі. Вигнутою, відбиваючою поверхнею воно повернуте назад. Через центральний отвір до точки фокуса через дві труби з кільцевих електромагнітних полів подаються атоми речовини і антиречовини, наприклад атоми водню і антиводню. Так у фокусі дзеркала утворюється неймовірної світлової сили спалах анігіляції. Промені, світла збираються в потужний сніп, відбиваються від дзеркала, яке в свою чергу «відштовхується» від світла і рухає ракету вперед. Як бачиш, юнго, у них все начебто простіше, ніж у нас. Та це на перший погляд. Вивести з планети у космос такого велетня, хай навіть частинами — цього завдання на Землі ми б ще не вирішили. До того ж секрет одержання антиречовини в промислових масштабах нам ще невідомий.
— А як же вони на субсвітлових швидкостях борються з зустрічними молекулами? їм це, мабуть, важче, ніж нам, бо в них площа дзеркала разів у п’ятдесят більша за площу передньої півкулі плазмольота.
— Цього я точно ще не знаю, юнго. Все ж треба гадати, що призначення отого майже трикілометрового переднього шпиля — якраз для боротьби з перешкодами в польоті. Запитай про це у своєї знайомої сергусіянки.
— У Лан? — перепитав Сергій, відчуваючи, як його щоки запашіли вогнем. — Вона як почне дивитися на мене своїми гіпнотичними очима, так у мене всі слова з голови вилітають. Дивлюсь я тоді на неї, радий, бадьорий та дурний, як теля у захваті, а розмовляти не можу. І чого воно так, Степане Климовичу?
— А так, — стримуючи посмішку, відповів Синицин. — Дуже це складна справа — дивитися в очі неземній дівчині. Особливо тоді, коли ти ще не готовий стати справжнім капітаном космосу.
— Та я, — аж захлинувся від образи Сергій, — я наступного сеансу зв’язку сам її своїм поглядом загіпнотизую. Ось побачите! Хай вона мій настрій переймає. Чого це я буду підкорятися?