— О! Це вже слова не хлопчика, а справжнього вовка космосу! — не втримався таки від сміху Синицин. — Ну, рушаймо швидше вперед. Балони з інтенсифікаторами вже он висять у просторі під ракетою, бачиш?
Сергій збільшив швидкість польоту «райдуги» і першим підплив до грона балонів, які непорушно висіли під черевом ракети. Підійшовши впритул до них, Сергій на мить вимкнув зовнішнє кульове магнітне поле, знову ввімкнув його на більший діаметр, захопив аж два балони, переможно оглянувся на Синицина і спрямував «райдугу» до плазмольота.
Кораблі сергусіян і землян, здавалося, висіли непорушно в чорній імлі космосу. Та Сергій знав, що хоч зараз двигуни ракети і плазмольота не працюють, обидва кораблі нестримно рухаються вперед, до штучної сонячної системи сергусіян. Попереду ще більше року дороги. Чотириста з лишком діб польоту на незвіданих ще коефіцієнтах прискорення! Сергієві й зараз не вірилося, що за цей час, доки плазмольот «НБК-119» в супроводі ракети сергусіян добиратиметься до батьківщини Лан, на Землі має минути близько ста років. Але саме такі невблаганні розрахунки були у астронавігатора корабля Миколи Івановича Добробаса.
Сто років! Та ні — не сто, а всі двісті, а то й триста весен змінять одна одну на Землі, доки плазмольот злітає до сергусіян і повернеться на Землю!
Невже той зв’язок з Землею через передачу думок на відстань був для землян останнім зв’язком з рідними? Хто з них залишиться живим через три століття?
Олексій Платонович запевняє, що всі розрахунки і креслення іонізуючих штучних сонць та іншого всепланетного санітарного обладнання, які послали в дарунок землянам Дуг Лей і його друзі на Землю у відремонтованому плазмольоті діда Юрія, стануть основою для продовження довголіття людини принаймні до трьохсот років. Ну, що, як це справді можливо? Сергія мимоволі розбирає сміх, коли він пробує уявити зустріч з трьохсотдвадцятип’ятилітньою Людмилою. Ні-ні! Аж голова йде обертом від такого припущення. Ех! От якби можна було поговорити з Землею з сергусіянської Сонячної системи. Тоді можна було б довідатись, що відбувається на Землі. Та хіба дочекаєшся відповіді, якщо навіть радіосигнали від одної Сонячної системи до другої йдуть у космосі кілька років?
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПЛАНЕТА КРИЛАТОЇ ЮНОСТІ
«Меж наукового пізнання і провіщення передбачити неможливо».
Сергус-1
— Вставайте, юначе, час на озеро!
Сергій розплющив очі і посміхнувся від всеохоплюючої радості буття, дзвінкого відчуття здоров’я і сили. Якусь хвилину він дивився в обличчя людини, що схилилася над ним, і нарешті весело розсміявся:
— Це ви, Олексію Платоновичу? Та вас просто не впізнати. Де ж ваші борода і вуса?
— А на біса вони мені? — задоволено погладив засмаглу виголену щоку Курганов. — Сьогодні я вперше пробіг одинадцять пу без відпочинку. На нашу міру це — не менше десяти кілометрів. Уявляєте? Чи личить же мені, такому хвацькому спортсмену, бути бородатим?
— Але ж борода і вуса у вас тут почорніли, а це було так красиво!
— Бронза м’язів — краща краса для молоді, пам’ятаєте? — перефразував Маяковського академік. — А я тепер з кожним днем молодшаю. М’язи у мене — ого! Та я зараз вам на кулаках доведу, лежню нещасний!
Олексій Платонович кинувся на Сергія, той пружиною скочив з ліжка, і обидва в шаленому боксі вибігли з палатки.
— Егей! Фізкульт-привіт! — донісся з сусідньої палатки голос діда Юрія. — Доброго ранку!
— В здоровому тілі — здоровий дух. Привіт курортникам! — вигукнув своє щоденне ранкове привітання доктор Петровський, і весь табір астронавтів сповнився гамором і рухом. Один за одним побігли земляни широкою алеєю, яка спускалася до озера.
Дзвінкі голоси бігунів перекликалися з гучною луною в могутніх гілках п’ятдесятиметрових плодових дерев, непокоїли численних пернатих.
Стояла тиха пора зміни світил над Сергусом-1. Одне велике, вдвічі більше земного, сонце вже сідало за вечірній пруг, друге — невелике і голубе — підіймалося вгору на протилежному небосхилі. Легенький вітерець ледве ворушив яскраво-червоне кругле листя рослин навколо невеличкого озера, в якому холодним кипінням шумувала прозора волога.
Олексій Платонович, обігнавши Сергія, першим підбіг до невисокої круглої тумби на березі озера, плигнув на неї і нахилив корпус до води. В ту ж мить у тумбі пролунав дзвінкий удар, і тіло академіка стрімко полетіло вгору. Зробивши кілька сальто, Курганов з силою врізався в янтарну вологу озера. Високо в повітря знявся шипучий фонтан рідини і газів. Курганов зникав майже хвилину під водою, потім корком злетів на поверхню і, голосно скрикуючи від радісної свіжості, поплив до берега.
— Оце так водиця! — задоволено мружачись, ліг на пісок Олексій Платонович. — Мов жива вода з старовинної казки: кожен, хто в ній скупається, стає молодшим і здоровішим.
За хвилину поряд з академіком, підставляючи боки під голубе проміння нового світила, розташувалася група астронавтів.
— Ваша правда, Олексію Платоновичу, — сказав, пригладжуючи мокре волосся, головний хімік Радченко, — волога дійсно чудова. Ось уже другий місяць, як ми тут, я придивляюся до її властивостей. Найцікавіше те, що ця «вода» — летюча, шумує, як перекис водню, і в той же час вона важча від нашої води. Великий процент солей, але прозорість — разюча. Важко повірити, але все це — результат штучних змін ґрунтів і вод, проведених сергусіянами. Адже в цій «воді» — жодного мікроорганізму. Це можна віднести лише за рахунок особливої радіоактивної еманації солей, створених з заданими властивостями. На Землі нема ні таких мінералів, ні таких рідин у вільному стані. А який смак цієї вологи — вино!
— Головне те, — простягнув руку до озера і набрав у жменю кипучої вологи Курганов, — що завдяки цьому озеру і голубому сонцю я вже забув про мої вісімдесят років. Як хочете, а я зараз почуваю себе краще, ніж колись у мої двадцять літ.
— Що ж тоді нам, молодим, говорити? — сказав, дзвінко ляпаючи Сергія по спині, дід Юрій. — Ми з тобою, онученьку, майже до дитячого віку тут помолодшали. Тож хай нам буде дозволено і поборюкатися, мов першокласникам. Ану, захищайся, слабосилий потомок!
— Це я — слабосилий? — вигукнув Сергій, кидаючи діда Юрія звичним прийомом борця через голову. — Ну, що, шановний предок, впевнилися ви в нездоланності потомків?
— Це ще не все, — сміючись, продовжував нападати на онука дід. — На лопатки треба. На лопатки!
— Ай справді, — з захватом стежачи за борюканням Чуєвих, мовив Добробас. — У всіх тут настрій створюється майже хлоп’ячий: хочеться лазити по деревах, плигати з скакалкою, кричати або співати.
— Хотів би я бачити, — ущипливо примружився Петровський, — як мій поважний колега, вісімдесятирічний академік Курганов плигає з скакалкою. Зняти б отаку чудасію на плівку і на Землю правнукам послати!
— А що? — відповів Курганов. — Я й вас ще навчу, Юрію Олексійовичу. Ви подумайте: наймолодшим з сім’ї Леїв, онукам нашого друга Дуга, — Лан і Дафру по вісімнадцять років, їх батькові Гіфру Лею — двісті сорок, а дідові — Дугу Лею — близько п’ятисот. А ви ж бачили, як цей майже п’ятсотрічний дідуган виходить з штопора на своєму літальному апараті або бігає? На цій планеті не роки відіграють роль, а схильності й характер.
— Всі ми перед сергусіянами майже діти, — сказав Новиков. — За віком і за історичним розвитком взагалі. Все — як у якійсь чудовій казці. От як ще я зустрінусь з своїм батьком, тоді в будь-яке чудо, створене сергусіянами, без застережень буду вірити.
— Та вже й до зустрічі небагато залишилося, — приліг до друзів Петровський. — А секрет незвичайного довголіття сергусіян, по-моєму, тепер уже майже ясний. Він полягає в могутній іонізації всієї атмосфери Сергуса-один негативними іонами. У нас, на Землі, в високогірних районах Абхазії немало людей і раніше жило до півтораста років. Тепер там загальна тривалість життя людини піднялася до двохсот років. Цим люди зобов’язані піднесенню життєвого рівня і високій іонізації повітря. В одному кубічному сантиметрі ми там знаходили до двадцяти тисяч негативних іонів, а в квартирах промислових центрів ще зовсім недавно містилося всього сорок-п’ятдесят життєдайних молекул.