— Так… — замислено дивився на картину Сергій. — Кожен такий твір є краплею життя: не лише настрій, але й реальні відчуття тобою оволодівають.
В прогулянках по Місту Легкого Подиху минуло кілька тижнів. І всі ці дні постійним гідом Сергія була Лан. Неземна дівчина з непідробним захопленням слухала розповіді Сергія про трудове життя на Землі, охоче і вміло, з веселим гумором розповідала сама про все, що цікавило молодого космонавта. Сергієві все більше подобалася юна сергусіянка, навіть її постійна задерикуватість стала бажаною для землянина. Минали день за днем, і скоро Сергій не міг уявити прогулянки без веселої і дотепної супутниці. І все частіше траплялось так, що Сергій і Лан, зустрівшись поглядами, безпричинно посміхалися, радісні і задоволені тим, що вони разом.
Друзі-астронавти бачили, що зустрічі з сергусіянською дівчиною були для недавнього юнги плазмольота чимсь значнішим, ніж звичайні бесіди, і завжди намагалися залишити їх наодинці. Олексій Платонович Курганов та Микола Іванович Добробас — добровільні шефи Сергія в польоті — за своєю звичкою спершу жартували над наймолодшим Чуєвиїм, але нові чудові події швидко захопили вчених, і вони самі дивувалися, бачачи Сергія одного, без Лан.
А хлопець і дівчина немов чекали на ту байдужість до їх зустрічей збоку старших. Тепер вони кожен день починали ранковими польотами на літальних апаратах навколо столиці, потім відправлялися в довгі подорожі на саморушних дорогах вглиб батьківщини сергусіян. Одного вечора, повернувшись в Палац Дружби і Братерства, Сергій пошепки сказав Шао Лі:
— Завтра ми з Лан полетимо до неї додому, до її матері. Може, і ти з нами?
— У мене завтра зустріч з сергусіянськими студентами, — сказав Шао Лі і, посміхнувшись, додав: — Та вдвох вам і зручніше буде.
Найдорожче у світі — життя
Білий, великий, схожий на земного лебедя, птах, знаком запитання зігнувши гнучку шию, підплив ближче, довірливо торкнувся дзьобом долоні, та, нічого там не знайшовши, здивовано подивився на людину.
— Ой, забув я про тебе сьогодні, біланчику! — з жалем сказав Герман Володимирович. — Сьогодні ж до мене друзі приїжджають, розумієш? І син мій Іван сьогодні буде тут. От я про них все думав і про ласощі для тебе забув. Вибач, крилатий друже. У тебе ж є пташенята? Є? Ну, значить, ти розумієш, як мені тривожно зараз. Дякую тобі, крилатий красеню. Ну, пливи, пливи! На тебе ж он твої діти чекають.
Герман Володимирович востаннє лагідно погладив красиву голівку свого давнього друга і знову розтривожений чеканням зустрічі, поспіхом пішов берегом невеличкого цілющого санаторного озера.
Вже кілька місяців, як він, вийшовши з сергусіянської космічної лікарні, живе в цьому санаторії біля озера. З тої пори, коли Герман Володимирович опинився в сергусіянській фотонній ракеті «Нумі гра» і, опритомнівши, вперше побачив сергусіян, минуло більше півроку. Хвороба була тяжкою і страшною. Кожна клітинка його тіла, навіть кров, були вражені кристалічними вірусами. Вони вже знищили майже всі наявні в тілі людини молекули заліза, і організм був на грані смерті і розкладу. Сергусіяни повели вперту боротьбу за життя людини з Землі. Час від часу приходячи до свідомості і знову падаючи в чорну безвість небуття, Герман Володимирович не пам’ятав, коли він опинився на Сергусі-1. А коли прийшла вона, спершу слабка, але вже постійна свідомість того, що він живий, що справи йдуть на краще, сергусіяни вже говорили до нього його рідною мовою. Найцілющими ліками для розвідника було повідомлення про те, що плазмольот «НБК-3» і весь його екіпаж врятовано експедицією на чолі з його сином Іваном Германовичем Новиковим.
Скільки разів, засинаючи й прокидаючись, намагався Герман Володимирович уявити свого сина Івана командиром нового найдосконалішого міжзоряного корабля, — і не міг. Перед очима щоразу поставала картина прощання на плазмодромі з десятирічним хлопчиком Іваном, вчувалося його дитяче «татко». А тепер син Іван став старшим за батька… Герман Володимирович добре знав, які несподіванки чекають на людину при подорожах на субсвітлових швидкостях, але раніше про це думалося якось абстрактно, як про якусь людину взагалі.
І ось вона прийшла тепер до нього, ця несподівана дійсність, в яку важко було повірити звичній до земних уявлень людині.
Герман Володимирович припиняє прискорений думками крок, поволі підходить до самої води, нахиляється над дзеркальною гладінню озера і з незвичною для себе увагою розглядає своє відображення. Так, він став ще молодшим за час перебування на Сергусі. Ще на Землі у нього стала проглядати крізь рідке волосся лисина, а тепер над засмаглим чолом кучерявився густий парубоцький чуб, на чистому, трохи вилицюватому обличчі — жодної зморшки, з-під коміра виглядає сильна, зовсім юнацька шия.
Герман Володимирович піймав себе на думці, що він задоволений спогляданням свого двійника на водяному дзеркалі, і аж губу прикусив від потаємного сорому: ну, який він, оцей кучерявий молодик, батько тій, майже п’ятдесятилітній людині, яку він одного разу бачив на екрані сергусіянської ракети в перерві між мареннями? Це тоді так вплинуло на його хворобливу уяву, що й дотепер сергусіяни не дозволяли йому побачень з сином по відеофону.
А сьогоднні Івасик сам прийде до нього…
Івасик? Герман Володимирович раптом згадує давню тривожну ніч, коли захворів трирічний Івасик. Гуляючи якось з батьком по місту, хлопчик з’їв непомите яблуко, і надвечір вже почалося інфекційне запалення кишок. Нестримний жар палив дитину доти, доки не були застосовані найновітніші антибіотики. А батько з матір’ю не спали всю ніч, не знаючи, чим зарадити нещастю…
Так, на Землі тоді, на початку вісімдесятих років двадцятого століття, ще було безліч хвороб. А на Сергусі майже з самого початку нової людської історії не було місця жодному шкідливому мікробові. Тут неможливо, немислимо захворіти навіть на нежить, ідеальні умови для життя людини стали згубними для всіх її паразитів…
Але чому так довго не їдуть до нього земляни? Треба якнайшвидше вивчити досвід сергусіян і негайно ж вилітати з цим скарбом на Землю! Адже найдорожче у світі — життя людини!
Життя? Життя найдорожче? Так, Герман Володимирович, майже казково повернутий до життя, знав йому ціну. Ціну ось цьому повітрю, що сповнює груди, ціну щастя бачити, чути, мислити, торкатися руками до листя дерев, твердо стояти на ногах або йти за своїм бажанням куди хочеш.
А що, якби ще раз довелося тепер, після «воскресіння», платити, як тоді, своїм життям за життя інших?
Герман Володимирович на мить заплющує очі і раптом посміхається: до чого йому ці філософські роздуми? Адже він розвідник, не дивлячись ні на що! Хай він заглянув у вічі смерті, хай за цей час на Землі минули сотні років, хай його син став старшим… Він, Герман Новиков, як був так і залишиться готовим до всього несподіваного. Так, це головне — бути завжди готовим. До всього! Цьому його вчив генерал Забралов, з таким наказом проводжали його товариші в політ.
До Германа Володимировича повернулися спокій і впевненість. Немов узнавши щось надзвичайно важливе, чого не знають інші, він спокійно пішов у Палац, набрав на піднос шматочків пухкого хліба і виніс ласощі білим птахам на озеро.
За цією приємною розвагою його й застали друзі-земляни. Гарячі обійми Юрія Чуєва, безладні радісні вигуки членів екіпажів двох плазмольотів, знайомі і незнайомі, але такі всі рідні обличчя землян — все це злилося в суцільну строкату картину, в якій все швидко пливло перед очима, не давало змоги опам’ятатися. Та в цій розбурханій хвилі почуттів Г’ерман Володимирович напружено чекав найголовнішого: де його син, його Івасик?
А Іван Германович стояв осторонь і, спостерігаючи, як всі астронавти обіймають і вітають кучерявого молодого хлопця, не знав, що діяти. Невже цей молодик — його справжній батько? Як же йому, майже п’ятдесятирічній людині, звертатися до цього юнака? Скільки разів він раніше намагався уявити зустріч з батьком, а такого не сподівався. Чи не кумедно прозвучить тепер найсвятіше слово «тато»?