— Ця штука дуже складна, — посміхнувся до дітей Віктор Юрійович. — У світі нема єдиного для всіх тіл, які рухаються, ходу часу. Кожному з них відповідає не лише своя маса і швидкість, а й свій власний хід часу — така елементарна суть теорії відносності. Плазмольоти, що рухаються на великих швидкостях, мають свій власний плин часу. Секунди і години там «подовжуються» тим більше, чим ближче швидкість до світлової. Виходить, що політ на субсвітлових швидкостях — це подорож у часі. І приклад вашого діда це блискуче стверджує. Словом, про все докладніше дізнаєшся в польоті, синку. Там і інститутські знання одержиш.
— І чому це мене в експедицію не беруть? — зітхнула Людмила. — Доки Серьожа повернеться, я і справді такою, як наша бабуся, стану.
— А де це наша бабуся? — похопився Віктор Юрійович. — Чи вже поснідала?
— Вона, мабуть, в дорогу збирається, — озирнулася до дверей Людмила. — Вчора, після твоєї, тату, розповіді, вона мене в свою кімнату покликала і ми вдвох сумували. Бабуся дуже вражена, що нашому дідові Юрію зараз там, в космосі, лише двадцять дев’ятий рік пішов, а їй тут шістдесят сповнилось. Колись вона молодшою за діда Юрія на три роки була. Тепер до своєї приятельки, дружини майора Новикова, виїхати збирається. Обидві ж вони тепер бабусі.
— Так… — протягнув Віктор Юрійович. — Це складніше, ніж мені свої сорок років до двадцяти дев’яти батькових рівняти. Та я вірю, що й ці сумні сюрпризи природи ми подолаємо. Обов’язково переборемо. Як доб’ємося того, щоб всі люди по кілька віків жили, таких невтішних роздумів менше буде. А для цього треба ще рішучіше космос штурмувати, якнайдалі у всесвіт і в майбутнє нашої планети заглядати. Так, капітане?
— Так, батьку! — вийшов з-за столу Сергій. — Завжди так буде. Дайош майбутнє!
Людмила з подивом стежила за Сергієм. Ні, його зараз вона не пізнавала. Де й поділася хлоп’яча неврівноваженість, ще властива її сімнадцятирічному братові. Перед всією родиною Чуєвих стояв наймолодший її представник. І був він у своєму молодечому запалі справді гарний. Навіть Сергійове гучне «Дайош майбутнє!» не викликало посмішки у схильної до гумору Людмили. Він правий, дорогий Серьожка. Майбутнє і належить таким, як він.
— Так ти куди зараз, Сергію? — запитала матд, і в її голосі Людмила теж відчула щось нове, немов мати зверталася до рівні.
— Зараз на Лебедівку. На завод полімерів. Вчора, коли по радіо повідомили, що я введений до складу експедиції, мене поздоровили товариші по заводу. Вони ж мене в комсомол приймали. А тепер хлопці доручення дають: доставити запасні деталі з фторопласту на плазмольот.
— Та сьогодні ж четвер — вихідний, — сказала мати. — Кого ти побачиш на заводі?
— Цей тиждень ми без вихідних. У вівторок теж працювали. Всі комсомольці сьогодні там. Замовлення з плазмодрому ударним оголошено.
— І потім додому? — в запитанні матері були надія і прохання.
— Ні, мамо. Ще треба побувати в академіка Добробаса. Він теж викликав і велів бути в нього надвечір. Та й роботу в лабораторії мені треба передавати.
— Ну, не барися, синку! — прохопилася сумна ніжність в голосі Ольги Олексіївни. — Приїжджай раніше. Один же вечір тобі дома побути залишилося…
Місто рідне
В цей день Сергій одержав листа. На конверті — кривулясті слова: «Онуку Юрія Чуєва». Лист був неприємний. «Вельмишановний космонавт! — криво повзли недбалі рядки. — Ви збираєтеся летіти до свого діда, дитинко? Летіть, летіть, туди вам і дорога. Мене ж не візьмуть — у мене батьки не космонавти. А вам, хлопчику, по знайомству все влаштовують. Недарма ж на останніх юнацьких змаганнях з боксу судді перемогу присудили не мені, а вам, онуку Юрія Чуєва. А ви, шановний, гадаєте, що ваша взяла? Та не втішайтеся цією думкою, дитинко! На вас працює ім’я діда, і все. А дід ваш, вірні люди кажуть, накрився в космосі, чого й вам, любимчику публіки, щиро бажаю. Бувайте, шановний!
Ваш партнер Яків Слимак, 9 травня 2024 року».
— Ах, ти ж… — не міг знайти підходящого слова Сергій, нервово жмакаючи листа. — Навмисне ж, щоб настрій зіпсувати, ти написав мені отак, Якове. Так от який ти, партнер по боксу!
Розгублено посміхаючись, Сергій вийшов на широку веранду і глянув униз. Картина травневого ранку була такою сонячною і радісною, а згадка про близький політ такою принадною і цілющою, що Сергій мимохіть оглянувся: чи не бачив хто його збентеження? «Уламок минулого!» — згадав він слова, якими картали товариші Якова в Палаці спорту. Та це не полегшило гіркоти образи. Прикро і боляче було по-справжньому: невже й інші вважають його лише нащадком Юрія Чуєва, нездатним на самостійний подвиг?
Зітхнувши, направився до ліфта. Прозора, органічного скла кабіна, підвішена на капроновому канаті, швидко спустила юнака з 16 поверху у вестибюль будинку. Будинок був колись гордістю всього міста, адже будувався першим з збірних пластмасових конструкцій.
Це було ще тоді, коли дід Юрій був ось таким, як Сергій, юним. А тепер обабіч мармурових берегів повноводої і широкої ріки підіймалися десятки і сотні ще кращих, ще красивіших будинків-палаців. По річці курсували глісери-амфібії, які здавна увійшли в повсякденний побут городян. Тепер ось з цієї пристані водами місцевих річок, потім Волгою, Каспійським морем, каналами Каспій — Тобол, Томськ — Красноярськ і нарешті водами Ангари любителі водного спорту пливли швидкохідними атомоходами до Братська, в озеро Байкал.
Сергій підійшов до пристані і, озирнувшись, знову замилувався своїм будинком: він, як велетенський світлий кристал, сяяв на сонці прозорим фасадом. Он у третьому під’їзді хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів, і, вони, тисячі разів відбиті в гранях будови, запалюють поверх за поверхом багатокольоровою летючою вгору райдугою.
Юнак перевів погляд на величезну афішу, яка сповіщала, що сьогодні відбудеться велике гуляння молоді міста і навколишніх районів з проведенням змагань яхтсменів і майстрів-аквалангістів, згадав, що друзі запрошували його на цей традиційний щонедільний виїзд городян на «велику воду», та в турботах наступного відльоту забув про це. З легким смутком він уявив, яким цікавим і веселим буде сьогоднішній відпочинок. Однак треба було поспішати на завод, і хлопець вмить опинився на глісері. Сівши на низьке крісло біля борту поряд з якоюсь білявою дівчиною, юнак відсутнім поглядом проводжав павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвернувся на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Сергій оглянувся і помітив на собі уважний погляд блакитних очей сусідки.
— Вибачте, — просто і довірливо сказала дівчина, — ви не Сергій Чуєв?
— Так, — зніяковів Сергій, — А що? Я забув запропонувати вам це перше від борта місце? Ви образились?
— Ні, — посміхнулася дівчина. — Чому це всі неуважні супутники повинні бути Сергіями Чуєвими?
Сергій знітився ще більше і не знав, що сказати веселій сусідці.
— А я сьогодні побачила ваш знімок в «Комсомольской правде». Там ви так дивитесь в небо, немов на Землі вже нема нічого, вартого уваги майбутнього космонавта.
— Та то фотограф намудрив. Якусь точку шукав, так що я весь закам’янів.
— В молодіжних газетах писали про подвиги вашого робота Мишка, але одне місце мені здалося неясним: чому при врятуванні дівчинки, яка заблудилася в одеських катакомбах, не могли використати службових собак? Адже в печерах слід, напевне, зберігається дуже довго?
Сергій зі зростаючою цікавістю подивився на дівчину, йому стало легко і весело з цією незнайомкою. Здавалося — знав її давно: так просто і невимушено вона вела розмову, такими дружніми були її посмішка і погляд сяючих очей. І, головне, Сергій був вдячний співбесідниці за те, що вона щиро цікавилася його власними успіхами, не виявляла, як деякі, надмірного захоплення його належністю до родини уславлених космонавтів.
— Ваша правда, — відповів Сергій. — А все-таки часу минуло чимало. Крім того, дрібний пил катакомб виводив з ладу нюх собак, а електронний нюх робота міг би повести його по сліду і зараз, через рік після події, була б лише плівка з заданим запахом… Та стривайте. Мене ви знаєте, а я…