— А мені вже й виходити. Я з цієї зупинки на метро пересяду. Щасливої дороги! — хитнулася вперед дівчина. Глісер плавно зупинився. Дівчина зійшла на берег.
Сергій стежив за її бузковим платтям, аж доки воно не загубилося в натовпі біля станції метро. «Весела і проста яка, — все посміхався він, — на сестру Людмилу схожа. Хороша. А я так і не дізнався, хто вона…».
На заводі полімерів Сергія зустріли з захватом. Такі ж, як і він, хлопці та дівчата після закінчення першого ступеня школи працювали на цьому новому підприємстві. Був у них, щоправда, лише двогодинний робочий день і триденний робочий тиждень, але сьогодні комсомольці «взяли в полон» інженера по техніці безпеки і працювали досхочу.
— Вже все готове, — радісно говорив Сергієві комсомольський ватажок Сашко Юхименко. — Лети, хлопче, спокійно. Наші деталі не підведуть. Передавай привіт у майбутнє. А ми теж за нього на Землі воювати будемо. Ось через тиждень відправляємо перший загін молоді на будівництво штучного Сонця на Камчатці. Знаєш, що це таке? Ого! Доки ти повернешся, планети не пізнаєш.
— А чи не думаєш ти, Сашко, що краще було б, коли б замість мене полетів якийсь вчений? Є такі, що мою участь у рятівній експедиції примхою родини Чуєвих вважають. А коли так…
— Хіба ще й досі такі розумники не перевелися? — щиро здивувався Сашко. — І хто ти такий будеш, коли на їх гачок клюнеш? Ех, ти! Та ти розумієш, що значить бути півтора року в польоті? В космічному кораблі, коли навкруги — чорна безодня? Я он якось заблудився в кратері згаслого вулкана, знав, що мене шукають, та почував себе кепсько. На плазмольоті — люди, а не автомати, Сергію. І вони в біді. За всіма законами справедливо, що вони хочуть бачити рідних. Це ж так зрозуміло. До того ж ти — наш посланець.
Ці слова заспокоїли Сергія. Домовившись з Сашком, що всі запасні деталі будуть завтра вранці відправлені вантажним лайнером на Нову Землю, Сергій став прощатися.
— Знаєш, Сергійку, — затримав Сашко його руку в своїй широкій долоні. — Є в мене одна думка. Коли ти повернешся, я, можливо, дідом вже стану, а ти ще в комсомолі будеш. Так давай тоді знову всі зберемося, щоб нашу дружбу й ті бачили, яких ще й на світі немає. Вибачай за пишну фразу, але естафету поколінь ми зараз держимо, і ми її в майбутнє передавати маємо. Зрозумів, друже?
Сергій рвучко обійняв старшого товариша, пригорнувся обличчям до його грудей. Друзі стояли якусь хвилину мовчазні і нерухомі.
— Ну, Серьожко… — хотів щось ще сказати Сашко, але Сергій вже вирвався з його обіймів і швидко пішов, важко вдихаючи повітря.
Прощання з Сашком несподівано гостро вразило Сергія. Виявляється, нелегко людині з друзями надовго розлучатися! А швидко ж і з рідними, з усіма людьми, з Землею треба прощатися…
Які слова скаже йому на прощання Петька Іванов?
Він вже, мабуть, знає, що Сергій готується до польоту і чекає на зв’язок. Ввечері треба обов’язково зустрітися з другом на короткій хвилі.
З Петею Івановим Сергій познайомився ще в минулому році, тієї тривожної ночі, коли Петя, любитель-короткохвильовик, послав у ефір тривожну звістку про шестирічну дівчинку, яка заблудилася в одеських катакомбах. Сергій ніколи не забуде свого відльоту в Одесу, тривожної метушні на аеродромі, недовірливих поглядів, які кидали проводжаючі на нього і на Мишка, що ходив назирці за господарем. Вранці Сергій був уже на місці серед пригнічених горем батьків і рідних дівчинки. Виявилося, що на сусідній вулиці, коли копали котлован під висотний будинок, відкрився вхід у катакомби. Будівельники тимчасово припинили роботи. Дільниця будівництва була обнесена, здавалося, глухим парканом, однак в ній знайшлася щілина, в яку проскочив м’яч дівчинки. Шестирічна Таня пішла діставати м’яч…
Там, біля котловану, Сергій дав своєму роботу «понюхати» старі іграшки дівчинки і настроїв на пошук. А коли через три години пошуків у радіотелефоні Сергія пролунав слабкий голос дівчинки, люди, не приховуючи сліз, кинулися з прожекторами назустріч.
Того ж дня Сергій виїхав до Білгорода-Дністровського, щоб зустрітися з Петею Івановим. Новий друг, учень школи першого ступеня, був пристрасним любителем свого краю і познайомив Сергія з рибалками Дністровського лиману, з пляжами Бугаза, з виноградниками Шабо, а головне — з таємничими руїнами стародавньої Акерманської фортеці. Два дні Сергій з Петром лазили по баштах і підземеллях фортеці. Петя невтомно розповідав, що фортеця мала 75 назв, що її з боями брали Суворов і Кутузов, що вона стала історичним пам’ятником білокам’яного міста.
Дружба юнаків ще більше зміцніла після повернення робота Мишка з мандрівки на Плутон у керованому плазмольоті. Це було лише півроку тому. Петро допоміг тоді Сергієві вдосконалити телепередавач робота, і весь світ міг з допомогою Мишка оглядати далеку планету. Скільки було радості, коли після карантину на станції біохімічного захисту Мишка, нарешті, повернули їм.
З того часу друзі і полюбили астрономію та космонавтику. Назавжди…
— Ви, юначе, в який бік? — вивело Сергія з задуми запитання літньої жінки. — Не на площу Гагаріна?
Сергій оглянувся і помітив, що він вже прийшов на заводську пристань.
— Ні, я трохи далі, а супутником можу бути. Вертольоти є?
— Тільки що останній відлетів. Залишилися два глісери. Один якраз за маршрутом «Завод — парк».
— Ну, то сідайте. Хвилину зачекаємо на попутників і рушимо.
Сергій зійшов на глісер і сів за кермо. Вже здавна весь міський транспорт перейшов на повне самообслуговування пасажирів. В місті не залишилося жодного трамвая або тролейбуса. Перші незручні були своїми коліями і шумом, другі, прив’язані до лінії тролеїв, стали невигідними. Їх замінили ось такі глісери-амфібії та портативні вертольоти. Для них були відведені місця на пристанях, площах, дорожніх станціях.
Всі городяни володіли технікою водіння міського транспорту. І якщо кому треба було кудись їхати, пливти чи летіти, той приходив на найближчу стоянку, сідав за кермо, брав з собою попутників і відправлявся в дорогу. Підійде твоя зупинка — передай кермо іншому і йди в своїх справах.
Як правило, за кермо здебільшого сідали юнаки і дівчата — це була їх додаткова громадська професія. Сергій, як і всі його однолітки, вже досконало володів нею.
— Ну, рушаймо! — почув він чийсь голос ззаду і озирнувся. В кріслах глісера вже сиділо близько десятка людей. Сергій включив мотор, що працював на воді від акумуляторів, і повів глісер рікою. Біля мосту в обидва боки на міські дороги виходили похилі бетонні укоси. Сергій звернув праворуч. Глісер-амфібія поволі вибрався на сушу і покотився далі на колесах. Тільки-но водяний гвинт виглянув з води, фотоелементний прилад автоматично переключив мотор на приймання високочастотного струму з підземних кабелів і на зарядку акумуляторів.
Час від часу гальмуючи амфібію, щоб висадити або прийняти пасажирів, Сергій на одній з зупинок відчув, що хтось вперто дивиться йому в спину. Це відчуття чужого погляду було чомусь неприємним, і Сергій вирішив не озиратися. Амфібія безшумно котилася вулицями міста. Вже почалися кипарисові і каштанові алеї парку. Однією з них амфібія дісталася широкого каналу, знову попливла водою і скоро вийшла на гладінь Комсомольського озера.
На пристані «Молодіжна» Сергій причалив до мармурового пірса, вимкнув мотор і піднявся з-за керма. Це був кінець маршруту амфібії і треба було комусь передати її для зворотного рейсу.
— Я поведу! — почулося з групи пасажирів, що виходили, і аж тепер Сергій помітив, що це був Яків Слимак. — Чого ж це космонавти старих знайомих не помічають?
Сергій подивився просто в лице Якова і мовчки зійшов на берег.
— Та скажи хоч слово на прощання! — посміхався Яків. — У відповідь на моє послання.
— Його тобі скаже Сашко, — кинув через плече Сергій, крокуючи до обсерваторії. — А я на твого листа відповідати не збираюся. Сам колись зрозумієш, чого він вартий.