Валентина Дмитрівна прикипіла поглядом до порошинки і аж скрикнула, аж рукою хотіла допомогти їй, коли вона з світлої сонячної смуги почала пливти в пітьму кімнати.
— Що ж це я! — схаменулася Валентина Дмитрівна, сідаючи на канапі. Пальці її тремтіли, витираючи нову набіглу сльозу. — Так недовго на самоті і розуму позбутися. До людей треба. Швидше!
Валентина Дмитрівна випросталась, рвучко смикнула за шворку штори. Сліпуче проміння вдарило в обличчя. Навіть не примружилась. Жадібно, аж очі різало, дивилася на залите сонцем місто, глибоко вдихала ранкове цілюще повітря.
Враз за її спиною пролунала гармонійна гама звуків. Хтось запрошував на зв’язок по відеофону. Підійшла до великого екрану на стіні, натиснувши першу кнопку, тихо запитала:
— Хто це?
— Валентина Дмитрівна? — почувся голос. — Це я, Кедров. Хочу вас бачити.
— Одну хвилинку! — похопилася, виключаючи відеофон. — Я ще не одягнена.
Скинула зім’яту сукню і, йдучи до ванної, на мить спинилася перед великим, на весь зріст дзеркалом. Так, вона ще струнка і гарна, шістдесятирічна жінка. Такими раніше, з півстоліття тому, були жінки в свої тридцять років. Не тільки високий життєвий рівень, не тільки кімнатні іонізатори повітря, а й систематичні заняття спортом берегли тіло людей від старіння.
І все ж вона — бабуся… Валентина Дмитрівна посміхнулася своєму відображенню і рушила до ванної. В кімнату повернулась свіжою й бадьорою. Краплі води блищали в її пишному волоссі, коли вона, одягнута в нову сукню, натискувала кнопку телезв’язку.
На екрані поволі викарбувалося суворе, але добре обличчя Кедрова. Він посміхався.
— Добрий день, Валентино Дмитрівно, — з поклоном привітався старий вчений. — Як себе почуваєте?
— Дякую, Сергію Петровичу, — винувато посміхнулася Валентина Дмитрівна. — Тепер вже краще.
— А було погано? — насупився Кедров.
— Ой, було, Сергію Петровичу! — Усамітнилась, подалі від людей і зовсім засумувала.
— Ну, от! — розсердився Кедров. — Про кого, а про вас я такого й не подумав би. Ви ж спортсменка! В здоровім тілі — здоровий дух!
— Е, Сергію Петровичу, — забринів голос жінки. — І в здоровім тілі душу поранити можна. Та ще й як боляче…
— Ну, ну, Валю! — тихо, по-батьківському, з суворою ніжністю заговорив Кедров. — Хіба ж так нам, батькам, матерям і жінкам космонавтів, можна? Я все розумію, Валю. Все. Бо я ж таки вдвічі старший за тебе, а все про молодість думаю.
— Та ви в нас наймолодший! — вимушено посміхнулась Валентина Дмитрівна. — І все-таки, Сергію Петровичу, страшно уявити, що я в два рази старшою чоловіка стала. Мені зараз здається, що якби я його зараз побачила, у мене до нього лише материнські почуття були б. Він же тепер молодший за мого сина! А до зустрічі я й сторічною бабою стану. Молодість не вернеться…
— Можливо, й сторічною. Тільки не бабою. Вже зараз у нас є всі можливості подовжити життя людини до півтораста років. І не просто життя, як існування, а життя кипуче, трудове, справді молоде. Молодість повернеться до людей, Валю. Люди цілі віки здоровими себе почуватимуть. Та й ти сама ще впевнишся в цьому, дочко. А що чоловікові менше років — не в цьому лихо. Лихо найтяжче — коли ми вчасно не врятуємо його з командою. Ти ось одну ніч посумувала і то важко тебе розраяти. А там, у космосі, коли нема енергії, кожен день роком здається…
— Коли вилітає експедиція? — стиснула до болю руки Валентина Дмитрівна. — Хіба не можна вже сьогодні?
— Все робиться згідно з планом. Звичайно, кожен день дорогий для експедиції, але тепер є такі плазмольоти, що до корабля Чуєва люди дістануться найбільше за три-чотири місяці.
— Три місяці! Скільки чекати, щоб дізнатися про долю космонавтів!
— Ні, про це ми дізнаємось через декілька років. Через особливості космічного зв’язку про зустріч космонавтів стане відомо ще дуже не скоро.
— Значить, чекати роки. Навіщо така жорстокість, Сергію Петровичу?
— Я просто говорю тобі правду, Валю, щоб ти знала все. Ти ж сильна. Тому й розраховую на твою допомогу в розмові з Антоніною Григорівною, дружиною майора Германа Новикова. Вона ще нічого про свого чоловіка не знає, бо лише завтра прибуває з лабораторії-супутника на Землю. Треба нам вдвох її зустріти, розумієш?
— Добре, Сергію Петровичу. Я вже збираюся на Нову Землю. Тільки ж Антоніна Григорівна, мабуть, чула повідомлення по радіо?
— Ми спеціально попередили радиста на супутнику. Так що на тебе, Валю, вся надія.
— Завтра ранком я буду на плазмодромі, — прощаючись, сказала Валентина Дмитрівна.
Вона розуміла, що Кедров дає їй це доручення ще й тому, щоб її саму розраяти, відвернути її думки від пекучої самотності, і була вдячна старому вченому.
Валентина Дмитрівна почала збиратися. В їдальню вийшла спокійною. Лише нова гірка зморшка, що з’явилася на чолі за цю ніч, говорила про те, як дався їй цей спокій.
Край тропіків за Полярним колом
Величезний і важкий лайнер стрімко летів на північ. Висота польоту 40 кілометрів і швидкість, що перевищувала 5 тисяч кілометрів на годину, не бентежили ні пілота, ні пасажирів. Система наземних станцій посилала скеровані радіохвилі на ефірну космотрасу і безпомилково управляла апаратурою ракетоплана. Вона могла б і без пілота повести корабель по строго заданому курсу від зльоту до посадки. Пілот ракетоплана, як звичайно, лише контролював роботу автоматики.
Та сьогодні пілот міжконтинентального лайнера відчував особливу відповідальність за рейс: на борту знаходилися майбутні члени рятувальної космічної експедиції, а перед космонавтами йому хотілося бути особливо точним.
Не пройшло й півгодини польоту, не вщухли ще розтривожені прощанням почуття пасажирів, а вже всі вони стали відчувати, що навколо, за бортом корабля, щось незвичайно змінилося.
— Попереду — сонце! — збуджено вигукнув Сергій, вказуючи Людмилі на віконечко лайнера, осяяне гарячим промінням.
— І не одне, — посміхнувся до дітей батько. — Погляньте праворуч.
Це було справді незвичайне видовище. Ліворуч, на заході, небо ще рожевіло від полярного сонця, яке щойно зайшло за вечірній пруг, а попереду і праворуч над хмарами яскраво сяяли три нових сонця.
— А всього їх зараз вже одинадцять, — з неприхованою гордістю мовив академік Добробас. — Три над Новою Землею: проти мису Меншикова, Маточкіна Шара і мису Бажання. По двоє штучних сонць світять над островами Шпіцбергена, Північною Землею, Новосибірськими островами, і ще по одному — над островами Врангеля і Чукоткою. Років через п’ять такі ж сонця з’являться над Камчаткою, Верхоянськом, Курилами і над Байкалом, а ще років через десять буде закінчена повна сонцефікація Сибіру і в тайзі можна буде вирощувати рис і лимони.
— А чому таке сонце не запустять над нашим містом?
— Щоб студенти могли зубрити крутлодобово? — посміхнувся до сестри Сергій.
— А що б сталося, — втихомирюючи «родинну» аудиторію, підняв руку Добробас, — якби люди, що жили раніше в старих будинках, розміщували батареї опалення не під вікнами, а де кому забажається: під ліжками, на стінах, на стелях?
— Ага, розумію, — прикусила губу Людмила. — Штучні сонця розміщують на шляхах холодних циклонів?
— Так, — схвально поглянув на неї Микола Іванович. — Теплі вітри обігріють вічну мерзлоту всіх сибірських земель. Тундра зникне, з’являться безкраї родючі степи.
— Але перші лимони з плантацій у тайзі ми покуштуємо не так швидко? — звернулася Людмила до Сергія.
— Звичайно, Людо. Заплановано дві десятирічки на іригаційні і меліоративні роботи в просторах Сибіру. Зараз, наприклад, в районах Норильська і Ханти-Мансійська безперервно ідуть тропічні зливи з грозами. Сильні випари річок і боліт заважають роботам. А на захід від Якутська працюють над переміщенням туди «полюсу холоду». Це буде своєрідний континентальний холодильник, з допомогою якого регулюватиметься клімат всього Сибіру. Та років через двадцять все влагодиться. Коли ми повернемося, то вже зможемо і в санаторіях острова Діксон відпочити, на його пляжах позагоряти. А коли захочемо, то й чайком з плантації берега Прочищева будемо бавитися або, як личитиме вовкам космосу, станемо вином з приленських виноградників смакувати. Тепер це не мрія, а план, сестричко!