— Лайнер іде на посадку! — несподівано для всіх пролунав з репродуктора голос командира корабля.
Ракетоплан буревісником шугонув у хмари і через кілька хвилин вже котився бетонною доріжкою аеродрому.
— Лайнер «ТУР-504» прибув на Нову Землю! — повідомив той же спокійний голос з репродуктора. Ракетоплан плавно зупинився.
— Серьожо! — захвилювалася Ольга Олексіївна, тільки-но повітряний гігант припинив свій біг по аеродрому. — Одягни хоч піджака. Сонця сонцями, а все ж таки це Нова Земля.
Всі пасажири стримано засміялися. Сергій вибачливо подивився на Миколу Івановича.
— Вийдемо так, — сказав Добробас, скидаючи піджака і залишаючись в самій сорочці. — Тут тепло, як на Південному березі Криму. А всю цю одежу все одно доведеться залишити на Землі, адже в плазмольоті жодної речі без попередньої біохімічної обробки брати не можна.
До відкритих дверей лайнера підкотили трапи. Пасажири поспішали до виходу.
— О! Тут дійсно тепло, — зачудувалась Ольга Олексіївна, з допомогою сина сходячи по трапу. — А де ж твій Мишко, Серьожо?
— Його з вантажем відправлять прямо на біохімічну станцію. Я вже домовився.
— Ось тобі й на! — весело оглядалася Ольга Олексіївна. — Де ж моя справжня тінь?
— Тут же світять три сонця, — нагадав Сергій і оглядівся довкола. — А он там, бачиш, — пальмовий гай.
— І виноградники на горах! — захоплювалась Людмила. — А спека як у Колхіді. Може, мамо, одягнемо валянки і пройдемося на пляж?
— Та я ж короткозора, — посміхалася Ольга Олексіївна, змінюючи пенсне на захисні окуляри від сонця. — От і прогледіла, як в Льодовитому океані новий Цейлон з’явився.
До групи прибулих, які з цікавістю розглядали краєвиди, під’їхав прозорий автомобіль, і з нього вийшов міцний засмаглий чоловік. Вся його кремезна постать, здавалося, дихала силою і здоров’ям. Високе чоло, сивина, твердо окреслений рот і спокійні сірі очі свідчили про те, що це людина невтомної енергії і залізної волі. Сергій з повагою, міцно потис його руку, на мить подумавши, що якби ця людина була боксером, вона легко могла б тримати першу рукавичку будь-якого клубу. Більш за все в цій людині Сергія вразили руки. Великі, сильні, з твердими острівцями загрубілої шкіри на долонях. Це були руки робітника, які щоденно мають справу з металом. Сергій не помилився.
— Інженер Новиков, — просто назвав себе власник чудових рук і по-дружньому тепло заглянув Сергієві в очі. — Ваш супутник у космосі, молодий друже.
— Іван Германович? — захоплено віталася Людмила. — Син Германа Новикова, що з нашим дідом Юрієм зараз у космосі? А нашого тата ви знаєте?
— Та хто ж його не знає! — дружньо і міцно трусонув за плече Віктора Юрійовича Новиков. — Вашого тата й на Меркурії знають. Так що, Вікторе, розійшлися, значить, наші дороги?
— Не думаю, щоб назавжди, Ваню, — відповів Сергіїв батько, кидаючи застережливий погляд в бік жінок. — Зустрінемося ще ми з тобою. Хай через десять, хай через сорок земних років, а доживемо і зустрінемося. Завтра я на Меркурій, ти ще далі, а все одно зустрінемось. Головне — всім разом зібратися. Як доставиш наших молодих батьків на Землю — буде зустріч! А зустрічати вас всією планетою будемо. Летіть впевнено, не підкачайте.
— Та якщо з нами такі космонавти, як ось твій син, будуть, ми все здолаємо.
Сергій зніяковів, а батько тихо сказав Новикову:
— Космонавтом він стане справжнім тоді, як ти йому всі чудеса Нової Землі поясниш і таємниці плазмольота розкриєш. Треба, щоб хлопчик повірив у перемогу ще на Землі.
— Повірити в чудеса? — здивувалася Людмила, до якої легенький вітерець доніс лише уривки розмови батька з Новиковим. Та я в них повірю лише тоді, коли тут, крім штучних сонць і казкових пальм, знайдеться хоч скляночка лимонаду. Я просто вмираю від спраги.
— Будь ласка, — сказав Новиков, дістаючи з кишені якусь прозору гільзу з півпальця величиною і невелику рожеву таблетку. — Ось спробуйте. Прошу.
Від легкого удару в денце гільза розгорнулася у великий сяючий на сонці бокал. Новиков опустив у бокал таблетку, і з дна його стала швидко підійматися шумовита волога. Піднявшись по вінця бокала, піняста поверхня іскристої рідини зупинилась і завмерла. При загальному мовчанні Людмила обережно піднесла бокал до губ і, не відриваючись, випила до дна.
— Ой, як смачно! — захоплено зиркнула вона на Новикова. — А що, коли попросити морозива? Зможете?
Новиков дзвінко засміявся:
— Ви й справді вважаєте космонавтів якимись чарівниками з старої дитячої книжки, на кшталт дідуся Хоттабича? Просто я згадав, що в моїй кишені залишився портативний статуратор з запасом сухої мінеральної води в таблетках. Секрет її простий: в таблетках — есенція, а волога — з повітря. Сюди я поїхав прямо з шахти плазмодрома, а там іноді тепліше, ніж тут, буває. Так що ласуни морозиво знайдуть тільки в готелі. Поїхали, товариші.
Дорога довго підіймалася вгору, потім досягла якоїсь вершини і пішла рівніше. Проїхавши алею з вічнозелених кипарисів, машина раптом вийшла на широкий простір і тихо зупинилася.
— Плазмодром! — сказав Новиков, відкриваючи двері.
Люди вийшли з машини. Картина, що відкрилася перед очима Людмили, була такою незвичайною, що в неї мимоволі вирвався вигук здивування і захоплення.
Плазмодром
Майже на всю широчінь величезної природної западини серед гір відкрився круглий амфітеатр плазмодрому. З усіх боків зовнішнього круга, обрамленого могутньою бетонною стіною, до центра бігли різнокольорові радіальні дороги. В центрі виднілося біле сферичне поглиблення у вигляді чаші, а в ньому, немов м’яч у лунці, сяяла на сонці величезна прозора куля. Такі ж кулі, в три-чотири рази менші за центральну, містилися поміж дорогами в менших чашах-лунках, розташованих в амфітеатрі по спіралі.
З вершини пагорба, де Новиков зупинив машину, весь плазмодром, освітлений трьома немеркнучими і непорушними світилами, скидався на грандіозну фантастичну квітку з крупними перлинами-тичинками куль і різнокольоровими пелюстками доріг.
Ось ліворуч, поміж рожевою і голубою дорогами, почулося потужне гудіння, в повітря плавно знялася одна з куль і заграла в проміннях сонця барвистою кільчастою райдугою.
— Чудово! — зааплодувала Людмила. — Такого видовища ніколи не забудеш!
Дівчині здавалося, що можна ось так нескінченно стояти, дивитись і дивитись на те, як підіймаються в небо прозорі кулі. Вона вперше бачила міжзоряний плазмодром і щиро захоплювалася баченим.
— Це пішов у черговий рейс на Венеру звичайний міжпланетний плазмольот, — пояснив їй Новиков. — А в центрі ви бачите…
— А в центрі, — тоном учениці, що добре знає урок, підхопила Людмила, — ми бачимо міжзоряний плазмольот…
— Ну, Іване Германовичу, — відірвався від блокнота академік Добробас, — везіть нас до плазмольота. Я, нарешті, хочу бачити свою астронавігаційну рубку.
— Не рубку, а зал, — з гордістю заперечив Новиков. — Це колись люди в ракетах, мов заковані, літали. Он спитайте у Віктора Юрійовича. Він на середніх плазмольотах літає, а й там тепер не рубки, а кабінети. Ну, а на нашому зорельоті ще більше простору. У вашій астронавігаційній навіть в настільний теніс можна грати. Подивитесь пізніше, а зараз — відбій. Поїдемо в готель. П’ять годин повного відпочинку.
— Та ми ж в лайнері відпочивали! — підтримав Миколу Івановича Сергій. — Ну, скільки можна?
— Напрацюєшся ще, хлопче, — дружньо торкнувся до плеча юнака Новиков. — Відпочивай, а потім, як познайомишся з нашим господарством, до мене зайдеш. Є у мене цікава річ, спеціально для тебе. Вчора мені передали копію розшифрованих записок мого батька.
— Першого випробувача «райдуги»? — аж скрикнув Сергій.
— От, от, — відповів посмішкою на запальність хлопця Іван Германович. — Там всі записки на старий детективний роман схожі. Колись це все було великою таємницею, а тепер цінність записок більше в тому, що ось такі, як ти, молоді хлопці, дізнаються, як у минулому за наше сьогодні люди боролися…