— Усе скінчилося. Їжі більше нема.
— Облиш патякати, — мовив Педро Куля. — Ми хочемо їсти.
Жоан Здоровило грюкнув кулалом по столу.
— Інакше перекинемо догори дном усю цю харчівню! Старий завагався. Кіт виклав на стіл гроші.
— Сьогодні ми розплатимося.
Цей аргумент подіяв. Офіціант пожвавився і почав подавати. Він приніс рагу й тарілку бобів. Кіт розплатився. Після вечері Педро Куля запропонував зараз же вирушити в Бротас, бо йти пішки, а дорога далека.
— На трамваї їхати не варто, — сказав він. — Краще хай ніхто не знає, що ми пішли туди.
Кіт сказав, що він прийде згодом і знайде їх там. У нього є одна справа. Він пішов попередити Далву, щоб та не чекала його цієї ночі.
І от вони зібралися біля моста Пітангейрас, очікуючи, коли піде геть сторож. Причаївшись у підворітті, вони не розмовляли. Чути було, як над сапотовими деревами літали кажани. Нарешті сторож пішов. Почекавши, поки він зник за поворотом, вони ввійшли в завулок і знову сховалися в підворітті.
Той, кого вони чекали, не спізнився. Він виліз на розі з автомобіля і розплатився з водієм. Хлопці чули його кроки і шерех листя на гілках од вітру. Коли чоловік підійшов близько, Педро Куля виступив зі схованки. Двоє інших хлопців вийшли слідом за ним, ніби його охоронці. Чоловік припав до стіни. Педро підійшов до нього.
— Чи немає у вас, сеньйоре, сірника? — Він ніс у руці погаслу сигарету.
Чоловік нічого не відповів. Він мовчки дістав з кишені коробку сірників і подав хлопцеві. Педро витер сірника і, прикуривши, глянув на чоловіка. Потім, віддаючи коробку, запитав.
— Ви сеньйор Жоел?
— А що?
— Нас послав Божий Улюбленець.
Жоан Здоровило і Кіт стали за ним. Чоловік здивовано витріщився на трійцю:
— Але ж ви хлопчаки! Це діло не для дітей.
— Кажіть, що там у вас за діло. Ми вміємо працювати як слід, — рішуче озвався Педро Куля. Двоє його товаришів підступили ще ближче.
— Але це діло важке навіть для дорослих… — І чоловік прикрив рот рукою, ніби похопившись, що сказав більш ніж слід.
— Ми вміємо зберігати таємниці. Капітани піску завжди виконують роботу добре.
— Капітани піску? Це банда, про яку галасують газети? З безпритульників! Це ви і є?
— Вони самі.
Чоловік, здавалося, розмірковував. Нарешті він зважився.
— Я б волів доручити цю справу дорослим. Але оскільки її треба виконати сьогодні ж уночі… Доводиться погодитись.
— Ви побачите, що ми вміємо працювати. Не бійтеся.
— Гаразд, ходімо. Але дайте мені пройти вперед. А ви йдіть слідом за кілька кроків позаду.
Хлопці послухалися. Біля воріт одного з будинків чоловік зупинився, відчинив хвіртку й почекав їх. Із глибини двору вибіг великий собака, почав лизати йому руки. Чоловік дав усім трьом увійти, вони перетнули алею, він відчинив двері будинку. Коли ввійшли в невеличку залу, чоловік кинув плащ і капелюх на стілець і всівся. Троє хлопців залишилися стояти. Чоловік подав знак, щоб вони сідали, але вони недовірливо дивилися на широкі зручні крісла. Точніше, так трималися Педро Куля й Жоан Здоровило. Що ж до Кота, то він розсівся без зайвої сором'язливості. Чоловік ще раз махнув їм рукою. Цього разу вони посідали, але тільки на краєчок крісла, ніби боячись його забруднити. Вираз обличчя в чоловіка був насмішкуватий. Раптом він звівся й заговорив, дивлячись на Педро як на ватажка:
— Те, що вам треба зробити, важко і водночас легко. — Головне — щоб ніхто про це нічого не довідався.
— Від нас ніхто не почує ні слова, — запевнив його Педро Куля.
Чоловік дістав з кишені годинника.
— Чверть на другу. Він повертається лише о пів на третю…
Чоловік усе ще нерішуче позирав на капітанів піску.
— Отже, залишається не так уже багато часу, — озвався Педро. — Якщо ви хочете, щоб ми пішли, то добре було б викласти зразу, що ми повинні зробити.
Чоловік наважився остаточно.
— Через дві вулиці, що позаду цієї, передостанній будинок праворуч. Треба як-небудь відвернути увагу собаки. Собака злий.
Жоан Здоровило втрутився:
— У вас тут, сеньйоре, немає випадково шматка м'яса?
— Навіщо?
— Для собаки. Невеликого шматка.
— Зараз погляну. — Чоловік пильно придивлявся до хлопців, ніби запитуючи себе, чи їм можна вірити. — Слухайте далі. Ви ввійдете з чорного ходу. Біля кухні з фасаду будинку є кімната над гаражем. Це кімната служника, він зараз удома чекає господаря. Ви проберетеся до його кімнати. Там десь пакунок, ось такий самий, як оцей… — З кишені плаща він дістав маленький пакуночок, перев'язаний рожевою стрічкою. — Достоту такий самий. Можливо, що служник носить його в кишені. Якщо це так, то нічого вже не вдієш. — І його, здавалося, раптом охопив розпач. — Якби я міг прийти сьогодні ввечері… Тоді він напевне був би ще в кімнаті. Але зараз — хто знає, — і він затулив обличчя руками.