Ньозіньо Франса зустрів Безногого і Кангасейро у «Морському пристановищі» і запропонував хлопцям допомогти йому обслуговувати карусель, яку він поставить в Ітапажіпе. Якогось певного заробітку він їм не обіцяв, але сказав, що, можливо, заплатить кожному по п'ять мільрейсів за ніч. Під час розмови Кангасейро продемонстрував хазяїнові свої здібності, наслідуючи різних тварин. Ньозіньо Франса був у захваті, звелів подати ще пляшку пива і заявив, що Кангасейро стоятиме у дверях, зазиваючи публіку, а Безногий візьме на себе механізм і піанолу. Сам же він продаватиме квитки, коли карусель стоятиме, коли ж вона діятиме, це робитиме Кангасейро. «Час від часу, — додав він, підморгуючи, — один із вас виходитиме, щоб вихилити скляночку кашаси, тоді другий справлятиметься за двох».
Не часто Кангасейро і Безногий сприймали якусь ідею з таким захопленням. Вони стільки разів бачили карусель здалеку, і вона видавалася їм таємничою, бо на її кониках каталися вередливі дітлахи багатіїв. Одного разу Кангасейро прокрався в луна-парк на площі й купив квиток, але сторож прогнав його, бо він був у лахмітті. Касир відмовився повернути йому гроші за квиток, тоді Кангасейро хапонув з ящика дрібних монет скільки зміг і під вигуки: «Злодій! Лови злодія!», що лунали на цілу площу, втік з парку до Верхнього затону. Ситуація була загрозлива, але цього разу все обійшлося, грошей він вхопив принаймні вп'ятеро більше, ніж заплатив за квиток. І все-таки Кангасейро волів би краще покататися на фантастичному конику з головою дракона — найдивовижнішому з усього, що Кангасейро бачив на каруселі. Відтоді він перейнявся ще лютішою ненавистю до сторожа і ще більшою любов'ю до каруселі. І от з'являється чоловік, що не тільки заплатив за пиво, а ще й — о диво! — покликав його кілька днів пожити і поробити на справжній каруселі, дивитися зблизька на мерехтіння кольорових вогнів, їздити на кониках.
Для Безногого Ньозіньо Франса не був звичайним п'яничкою, який сидів за вбогим столиком «Морського пристановища». Для нього він був незвичайною істотою, ніби богом, якому молився Тичка, кимось на зразок Шанго[10], який був божеством Жоана Здоровила і Божого Улюбленця. Ні падре Жозе Педро, ні навіть сама свята мати Дона Анінья не здатні були сотворити таке диво, як карусель.
Баїянськими вечорами на площі в Ітапажіпе завдяки Безногому шалено крутитимуться вогні каруселі. Це був сон, зовсім не схожий на ті, що йому завжди снилися в тоскні ночі. Він уперше відчув, як на очі йому навертаються сльози, викликані не болем чи злістю. І він утупився своїми вологими очима в Ньозіньо Франсу, як у якогось ідола. За нього він будь-кому перерізав би горлянку ножем, який носив під старим жилетом, що служив йому замість піджака.
— Яка краса! — сказав Педро Куля, дивлячись на карусель. Жоан Здоровило широко розплющив очі. Карусель була прикрашена синіми, зеленими, жовтими, червоними лампочками.
Старою, спрацьованою була карусель Ньозіньо Франси. Але крилася в ній якась своєрідна краса — може, в світлі ламп, може, в музиці піаноли, що виконувала старовинні вальси далекого минулого, або в дерев'яних кониках. Крім коників, була ще одна качка, на яку садовили найменшеньких, дуже гарна. Всі капітани піску вважали її чудовою. Байдуже, що вона стара і облізла, зате вона подобалася дітям.