Найбільшим бажанням падре було познайомитися з капітанами піску. Проблема безпритульних дітей, малолітніх злочинців нікого не цікавила в цьому місті. Падре хотілося наблизитися до цих підлітків. У місті він не мав практично ніякого впливу. Він не знав, як йому діяти, щоб завоювати довіру цих малих злодіїв. Однак йому було добре відомо, що їхнє життя позбавлене будь якої ласки. Це було голодне життя кинутих напризволяще дітей. І якщо у падре не було ліжка, їжі й одягу, які він міг би їм дати, то він мав теплі слова і, безумовно, в його серці було багато любові до них.
Та в одному падре Жозе Педро спочатку помилявся: бо хотів запропонувати їм замість вільного життя на вулицях, повної свободи, занедбаності, яка й створила їм таке життя, можливість жити в кращих умовах. Але тепер він добре знав, що не може запропонувати цим дітям життя в колонії. Він добре знав закони і порядки колонії і те, як вони там виконуються. Знав, що колонія не може перетворити безпритульного на доброго робітника. Падре Жозе Педро покладав надії на своїх старих приятельок-богомолок, які могли б опікуватися деякими дітьми. Але це означало для хлопців попрощатися з найпривабливішим для них: із вільним життям на вулицях найтаємничішого і найпрекраснішого з міст світу — на вулицях Баїї — гавані всіх святих.
Тільки коли з допомогою Гульвіси падре Жозе Педро познайомився з капітанами піску, він зрозумів, що, зробивши їм таку пропозицію, він назавжди втратить їхню довіру й ніколи їх більше не побачить. До того ж він не мав цілковитої довіри і до старих дів, які жили тільки церквою, а в проміжках між богослужіннями займалися плітками. Згадав, як напочатку розчарував їх. Коли закінчив у церкві свою першу проповідь, оточив його цілий натовп цих набожних жінок. Вони, здавалося, обожнювали його, і він знав, що більшість священиків приймають їхні лестощі й подарунки. Проте у самого падре Жозе Педро було інше уявлення про місію пастиря.
— Що вам, сеньйори, нема чого робити? — звернувся він колись до богомолок, коли ті хотіли допомогти йому зняти облачення. — У вас немає родини, про яку ви мусите дбати? Я вам не христосик, не архангел Гавриїл… Ідіть додому і працюйте, готуйте, шийте…
Богомолки дивились на нього набурмосено, ніби він був антихрист, а падре ще додав:
— Працюючи вдома, ви краще прислужитесь богові, ніж тут, принюхуючись до подолів священиків… Ідіть, ідіть!
Коли богомолки забралися геть, він уже трохи оволодів собою, швидше знеохочений до всього, ніж розгніваний:
— Христосику… ім'я боже згадують всує…
Богомолки пішли просто до падре Кловіса. Це був товстий лисий чоловік, завжди в доброму гуморі, він був улюбленим сповідником усіх. Вигукуючи одна перед одною наввипередки, вони розповіли падре Кловісу, що сталося. Падре Кловіс подивився на них і втішив:
— Це у нього швидко мине. Це на перших порах. Потім він побачить, що ви святі, справжні дщері господні. Не засмучуйтесь. Моліться за отця нашого і не забувайте, що сьогодні день благословення.
Коли вони пішли, він розсміявся і пробурмотів:
— Ці новоявлені падре лише псують життя людям.
Пізніше богомолки почали знову благоговіти перед падре Жозе Педро, проте до цілковитого порозуміння так і не дійшло. Його серйозний вигляд, доброта, його нехіть до пліток спричинилися до того, що його почали більше поважати, ніж любити. Від богомолок його віддаляла передусім нездатність стати гарним проповідником. Йому ніколи не щастило зобразити пекло з такою силою переконання, як, приміром, умів це робити падре Кловіс. А його риторика була вбога й непереконлива. Проте він вірував, був справді віруючим. Тоді як про падре Кловіса можна було сказати хіба те, що він вірує принаймні хоч у пекло.
Спочатку падре Жозе Педро мав намір відвести капітанів піску до богомолок. Він міркував, що цим врятує не лише дітей, а й богомолок від їхньої безплідної суєти. Нехай би присвятили себе цим дітям з такою ж відданістю, як церкві. Падре Жозе Педро здогадувався, що вони марнували дні в пустопорожній балаканині у церквах або вишиваючи носовички для падре Кловіса, через те, що ці старі діви не мали ні сина, ні чоловіка, яким би могли присвятити своє життя. Він дав би їм синів. Тривалий час падре Жозе Педро плекав цей задум. Він навіть привів у дім до однієї з них хлопчика, який утік із виправної колонії. Це сталося ще до того, як він познайомився з капітанами піску, коли тільки про них почали говорити. Наслідок був сумний: хлопчина втік із дому, прихопивши срібні речі. Він вибрав вуличну долю, хоча там він ходив у лахмітті та жив надголодь. Він віддав їй перевагу перед гарним одягом і смачною їжею з обов'язком читати вголос перед обідом молитву та щодня бути присутнім на різних месах і богослужіннях. Потім падре Жозе Педро зрозумів, що експеримент не вдався з вини старої діви, а не хлопчика. «Неможливо, — подумав падре Жозе Педро, — зробити з безпритульного злодія пономаря. Але цілком можливо зробити з нього робочу людину». І він чекав, що, познайомившись із капітанами піску, зможе домовитися з деякими з них і з богомолками про новий експеримент, який він наперед продумав. Та невдовзі по тому, як Гульвіса рекомендував його групі і він поступово завоював довіру в більшості хлопців, він побачив, що і цей його дослід марний, що воля — найсильніше почуття в серцях капітанів піску. Тоді він вирішив діяти інакше.