Якось друзі мало не силоміць затягнули його в кабаре. Насіб чимало хильнув, навіть занадто. Але він мав надлюдську витривалість і тому залишався тверезим. Наступного дня він знову пішов у кабаре. Познайомився з Розаліндою, блондинкою з Ріо, що була цілковитою протилежністю Габрієли. Він почав воскресати і поступово забувати про неї. Найважче, виявилось, спати з іншою жінкою. Він бачив тільки Габрієлу: вона усміхається, простягає до нього руки, підсовує стегно під його ногу, кладе голову йому на груди. В жодної не було її смаку, її пахощів, її тепла, пристрасті, котра убивала і від якої сама вона помирала. Але й це стало потроху минати. Розалінда нагадувала йому майстерну в коханні Різолету. Тепер він приходив до неї щовечора, за винятком тих днів, коли вона спала з полковником Мануелом дас Онсасом, котрий оплачував її кімнату і харчування в закладі Марії Машадан. Якось увечері не вистачило партнера в компанії, що зібралася зіграти в покер. Насіб сів грати і грав допізна. Потім він підсідав до столиків, розмовляв з друзями, грав у шашки і кості, обговорював новини, сперечався про політику, сміявся з анекдотів і сам їх розповідав. Розповідав, що на землі його батьків траплялися історії ще складніші від ільєуських, ще страшніші. Він уже потроху звикав до нового свого становища, Габрієла не ввижалася йому всюди, він міг спокійно спати в ліжку, котре ще зберігало пахощі гвоздики. Ніколи раніше його не запрошували так часто на сніданки, обіди, вечері до Машадан, на вечірки з жінками в кокосових гаях Понталу. Здавалось, його полюбили ще більше і ще більше почали шанувати.
Він ніколи й гадки не мав, що так станеться. Адже ж було порушено звичаї. Замість того, щоб її вбити, він дав можливість зрадниці уникнути покари. Замість того, аби вистрілити в Тоніко, задовольнився ляпасом. Коли це трапилося, він вирішив, що відтепер життя його перетвориться на пекло. Хіба не був покараний власним сумлінням доктор Фелісміно? Хіба не перестали вітатися до нього? Не дали йому прізвисько Мерин? Не примусили залишити Ільєус? А все тому, що він не застрелив дружину й коханця і не виконав ільєуського закону. Правда, він, Насіб, порвав шлюб з Габрієлою, закреслив теперішнє і майбутнє. Але він ніколи не думав, що його зрозуміють, з ним згодяться. Йому вже марився порожній, без жодного відвідувача, бар, він уявляв, як друзі не подають йому руки, бачив, як усі глузливо посміхаються, вітають Тоніко, поплескують того по спині і кепкують з нього, Насіба.
Нічого такого не трапилось. Навпаки, з ним ніхто не зачинав розмови на цю тему, а коли хто й згадував одним-двома словами, то вихваляли його хитрість, спритність, кмітливість, з якими він виплутався із сутужного становища. Так, всі сміялись і кепкували, але не з Насіба, а з Тоніко, висміювали нотаря і віддавали належне мудрості араба. Тоніко перебазувався в «Золоту горілку», щоб випивати там свій гіркий аперитив. Тому навіть Плініо Араса мав змогу кепкувати з того, як його обдурив Насіб. А щодо ляпаса, так той був прокоментований і прозою, і поетичним словом! Жозуе присвятив йому епіграму. Але про Габрієлу не мовилося й слова. Ні поганого, ні гарного — немовби про неї не варто було говорити, немовби її не існувало зовсім. Голосу проти неї ніхто не подав, а були й такі, що взяли її бік. Зрештою, дівчина-утриманка має якесь право на розвагу. Адже фактично вона була неодруженою, тому й провина її була незначною.