У цьому зв'язку слід підкреслити ще одну рису, притаманну і творчості Амаду, та й усій латиноамериканській літературі. Це — ставлення авторів і героїв їхніх творів до чуттєвості, до пристрасті, до плотського кохання, яке, власне, завжди є саме логічною кульмінацією в поєднанні двох закоханих сердець, двох душ, що знайшли одна одну і переживають радість життя у повному взаємопізнанні і взаємовідчутті. Щастя, а часом хоч забуття, притулок від усіх життєвих бідувань знаходиться у єднанні двох людей, що пристрасно шукали і знайшли один одного, в палкому злитті двох людських тіл — те єдине, чого у бідаря ще не в силах відібрати жодний класовий розподіл, жодні засоби пригнічення і сваволі «сильних світу цього». При цьому, виводячи природну людську чуттєвість в ранг своєрідного народного культу, Амаду, як і інші латиноамериканські письменники, гостро таврує святенницьку мораль католицької церкви, яку використовує держава для загнуздання простолюду.
«В інтимних стосунках церква завжди вбачала загрозу проникнення в світ непідвладного розуму, недисциплінованого і тому грізного начала. Еротика породжує небажані стани душі, статевий акт відводить людину геть від бога, — вчили християнські авторитети, — і тому, через неможливість пригнітити цю сферу людського життя, необхідно було поставити її під найсуворіший контроль й пройняти станом гріховності і граничної небезпеки для людини»[119], — пише радянський дослідник О. Я. Гуревич, розглядаючи «докарнавальний» період середньовічної народної культури в Європі.
Подібно до «реблезіанського» заперечення святенницької церковної моралі Амаду часто використовує еротику, розкутість своїх героїв і героїнь у статевих стосунках як символ своєрідного протесту, заперечення існуючої в світі людського відчуження псевдоморалі, зіп'ятої на нерівності й експлуатації людини людиною.
Слід наголосити, що як і романтичне зображення різноманітних бразильських язичницьких обрядів, чуттєвість, еротика у творчості Амаду і багатьох латиноамериканських письменників ніколи не є самоціллю, а має характер функціональний.
Звідси й випливає, за всією логікою, природне, спонтанне народження отого Глибинного, вкоріненого у витоки природних з'яв народного характеру, якому притаманні життєздатність, стійкість і сила духу, спроможність до сміхового, бурлескного сприйняття життя попри весь його драматизм і навіть трагізм, які при аналогічному світобаченні змушують героя Роллановото «Кола Брюньйона» разом із автором вигукнути: «Живий курилка!..» Така народна життєздатність і сила є і в Габрієли, і в Терези Батісти, і в Тьєти, і в інших народних жіночих характерах, створених Амаду.
Образ Терези Батісти перегукується чимось також і з образом матінки Кураж Бертольда Брехта — як символ народної сили й мудрості, його здатності до самопожертви. Коли поширилася епідемія віспи і всі, навіть лікарі, рятували лише власну шкіру, Тереза Батіста та и подруги по нещастю кидаються рятувати людей — і епідемія відступає.
Приїхавши у рідне містечко після тривалої відсутності в ролі вдови багатого фабриканта із своєю прийомною дочкою, Тьєта, чим може, допомагає своїм родичам та односельцям. За це її ім'ям збираються навіть назвати одну з вулиць містечка. Вона ж очолює кампанію проти будування в Агресті заводу, чиї відходи зруйнували б невдовзі всю навколишню природу, обернули б квітучий куточок Баїйї на випалену пустелю. Справедливість з допомогою Тьєти перемагає, завод будуватимуть в іншому місці. Та коли земляки Тьєти випадково дізнаються, що вона хазяйка фешенебельного будинку розпусти, де працює і її прибрана дочка Леонора, обох жінок мало не виганяють із скандалом з містечка.
Руйнується перше справжнє почуття Леонори, її надії на майбутнє щастя з Асканіо, який виявляється цілком у полоні суспільних канонів, готовий за всяку ціну (навіть віддавши на поталу підприємцям рідне місто) досягти посади мера містечка і розбагатіти, одружившись із «багатою спадкоємицею» Леонорою, яка, до того ж, йому дуже подобається. Леонора не хоче бути нечесною з коханцем і в сльозах звіряється йому в усьому. Правда руйнує всі ілюзії. Сумними, проте не переможеними від'їздять Тьєта і Леонора з Агресті. Іншої долі їм тепер не здобути — треба повертатись до свого страшного ремесла.