— Якого дідька? Чого ти комизишся?
І вони пішли далі, взявшись за руки. Вона плакала, і цей плач викликав у Педро Кулі сум, до нього поверталась його вечірня тривога, спогад про батька, що загинув у боротьбі, згадка про пісню Омолу, яка віщувала помсту. Він почав уже клясти в душі зустріч з цим дівчиськом і прискорив ходу, щоб швидше дійти до вулиці. Вона все ще хлипала, і він зло сказав їй:
— Чого ти оце? Я ж нічого тобі не зробив…
Вона зиркнула на нього, і очі її були сповнені зненависті. Він не знав, що казати далі, у нього не залишилосьбільше ні бажання, ні злості, в серці був тільки сум. До них долинула мелодія самби, яку виспівував хтось на вулиці. Вона заридала ще сильніше. Він підкидав ногою пісок. Зараз Педро відчував себе слабшим за неї, рука негритяночки тиснула на нього, ніби свинець. Він відняв руку, і вона відсторонилась від нього, а він не заперечив цьому. Він жалів зараз, що зустрів Жоана де Адама, що пішов на кандомбле у Гантоїс. Вони дійшли до кінця вулиці, і Педро звернувся до дівчини:
— Ну, тепер можеш іти спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. — Вона знову глянула на нього з ненавистю і побігла геть. На розі вулиці вона зупинилась і вигукнула:
— Чума, голод і війна на твою голову, проклятий! Бог тебе покарає, проклятий! Негідник, проклятий, проклятий!
Голос її лунав по вулиці, шмагаючи Педро Кулю. Перш ніж зникнути за рогом, вона сплюнула і повторила знову:
— Проклятий!.. Проклятий!..
Спочатку він стояв, ніби прикутий до місця, а потім побіг берегом моря, ніби тікаючи від прокльонів негритяночки, і вітер хльостав його в обличчя. Йому хотілося кинутися в море, щоб змити з себе всю цю тривогу, хотілося відомстити тим людям, що вбили його батька, бо в ньому закипала зненависть до багатого міста, що лежало по другий бік затоки, його охопив відчай від життя, яке він вів, життя безпритульного хлопчака, покинутого і гнаного звідусіль, і жаль до бідної негритяночки, яка, власне, теж була дитина.
«Теж дитина», — повторював йому голос вітру, самби, яку хтось співав, його внутрішній голос.
Пригода Огуна[16]
Темного зимового вечора, коли вітрильники не зважувались виходити в море, коли гнівались Єманжа і Шанго, коли блискавки були єдиним світлом на небі, вкритому важкими й темними хмарами, Педро Куля, Безногий і Жоан Здоровило проводжали святу матір Дону Анінью до її далекого дому. Прийшла вона на склад, коли вечір лише починався, і попросила капітанів піску про допомогу. Поки розповіла вона їм, що трапилося, настала страшна грозова ніч.
— Огун гнівається… — пояснила свята мати Дона Анінья.
Сталося таке. Під час облави на одному кандомбле поліція забрала звідти зображення бога Огуна, що стояло у вівтарі. Дона Анінья робила все можливе й неможливе, аби вернути зображення народного бога назад. Була навіть з візитом у одного професора медичного факультету, який вивчав негритянську релігію і вчащав з цією метою на кандомбле, просила його допомогти забрати зображення Огуна в поліції. Професор справді сподівався, що поліція віддасть на його прохання зображення Огуна. Але хотів він цього тільки для того, щоб прилучити й цю статуетку до своєї колекції негритянських ідолів, а зовсім не для того, щоб повернути її у вівтар.
І Дона Анінья звернулася до капітанів піску, своїх давніх друзів, бо друзі святої матері всі негри і всі бідняки Баїї. Для кожного з них вона мала тепле й материнське дружнє слово. Лікувала їхні хвороби, з'єднувала закохані пари, а її закляття вбивали злих людей. Вона розповіла про все, що сталося, Педро Кулі. Ватажок капітанів піску рідко вчащав на кандомбле, так само, як рідко коли прислухався і до проповідей падре Жозе Педро. Але Педро Куля був вірним другом і матері Дони Аніньї, і падре Жозе Педро. У капітанів піску бути другом означало передусім допомагати другові.
Зараз вони проводжали матір Дону Анінью додому. Була горобина ніч. Під зливою вони чимчикували, тулячись докупи і ховаючись під великою білою парасолькою матері святого від дощу. Щойно кінчалися кандомбле на честь Огуна, і само на одному з них Омолу й пригрозила помстою багатіям за лихо бідного люду. Дона Анінья проголосила з гіркотою:
— Не дають бідній людині жити… І богу бідняцькому спокою не дають. Бідняк не має права ані танцювати вже, ані співати, ані помолитися своєму богові… — Голос її вже не схожий був на голос матері святого Дони Аніньї. — Їм не досить убити бідняка голодом, вони ще й святих забирають у нього! — І вона погрозила кулаком.