Гра відновилась. Дощ, блискавки й грім не вщухали. У складі було холодно. Краплини води раз у раз спадали на хлопчаків, захоплених грою. Але грали вони неуважно. Навіть Кіт забув про виграші. Ніби якась ніяковість запанувала у складі. Так тривало, доки Професор не підвівся:
— Піду подивлюся, як там справи…
Жоан Здоровило і Кіт пішли з ним. Цієї ночі біля дверей складу з ножем під головою ліг Тичка. Поруч із ним Кангасейро вдивлявся у ніч з нахмуреним обличчям і думав про те, в якому місці сьогодні переховується зі своєю бандою Лампіан. Може, він саме цієї ночі б'ється з поліцією, як і Педро Куля. І Кангасейро думав, що коли Педро зовсім змужніє, то стане таким само сміливим, як Лампіан. Педро Куля тоді буде господарем міста, вулиць, будинків, порту. Кангасейро, який прибув до Баїї з глухої провінції, з сертану, зможе вільно йти скрізь по містах і селах, бо Лампіан його хрещений батько, а Педро Куля його друг. Закукурікав, як півень. Це означало, що Кангасейро у гарному настрої.
Педро Куля підіймався узвозом Монтанья, ще раз розмірковуючи про всі подробиці свого плану. Склав він його з допомогою Професора. Справа, яку він задумав сьогодні зробити, була надзвичайно ризикована. Але Дона Анінья заслуговувала, щоб заради неї піти на ризик. Коли хтось із хлопців хворів, вона приносила лікарські трави, відвари, доглядала хворого, і часто хлопцям відразу легшало. А коли хтось із капітанів з'являвся на майданчику, вона ставилась до нього, як до людини шанованої, подавала що могла з їжі чи напоїв. План був таки ризиковий. Може статись, що Педро Куля попаде до в'язниці, а потім до виправної колонії. Однак, може, і вдасться здійснити задумане, і для цього Педро Куля зробить усе. Він вийшов на Театральну площу. Дощило, і стражники куталися в плащі. Він почав повільно підійматися схилом Сан-Бенто. Перейшов площу П'єдаде, піднявся вгору вулицею Росаріо і опинився в Мерсес, перед будинком Центрального поліцейського управління, вдивляючись у його вікна і спостерігаючи, як входять і виходять поліцейські й таємні агенти. Щохвилини проїздив трамвай, скрегочучи по рейках і ще більше освітлюючи вулицю, що й так була досить світла. Поліцейський, приятель Дони Аніньї, сказав, що Огун стоїть у кімнаті попереднього ув'язнення.
У тому приміщенні тимчасово перебувають також і ті, кого прихопили вночі, але ще ні комісар поліції, ні суддя не допитували. Потім їх посилали просто у в'язницю або ж і виганяли назад на вулицю. Там в одному кутку були згромаджені у безладді різні предмети, які поліція відбирала під час облави чи обшуку в якому-небудь притоні. Спочатку вкладали їх до скрині. Оскільки скриня швидко наповнилася, клали біля неї чи на неї. Педро Кулі спало на думку провести ніч або ж частину ночі у тому місці, де тримають відібрані речі, і, відходячи звідти, забрати з собою статуетку святого Огуна. У нього була велика перевага: поліція не знала його в обличчя. Лише кілька поліцейських знали його як одного з вуличних хлопчаків. Більше про нього нічого не було відомо, хоч усі поліцейські, а також і декотрі таємні агенти дуже хотіли б схопити ватажка капітанів піску. Вони, правда, знали, що на обличчі в нього шрам — Педро Куля провів рукою по обличчю, але вони гадали, що він мулат, вищий на зріст та й взагалі старший віком. Якщо вони довідаються, що Педро — ватажок капітанів піску, то певно і в колонію його не відправлять. Просто посадять у в'язницю. Бо з колонії втекти ще можна, а ось із в'язниці — важко.
Педро дійшов до Кампо Гранде. Зараз він уже не йшов безтурботною ходою вуличного хлопчака, а похитуючись, ніби син моряка, натягнувши на лоба берет і піднявши комір піджака, який колись належав людині значно старшій.
Поліцейський стояв під деревом, ховаючись від дощу. Педро підійшов до нього ніби з острахом, а коли заговорив, то голос його здавався голосом дитини, яка боїться дощової ночі в місті.
— Сеньйоро поліцейський…
Поліцейський подивився на нього:
— Чого тобі, хлопче?
— Я не місцевий. Я з Мар Гранде, приїхав сьогодні разом з батьком…
Поліцейський перепинив його:
— То й що з того?
— Мені ніде спати. Я хотів би, щоб ви мені дозволили переночувати в поліції…
— Поліція не готель, ти, гультяю! Забирайся звідси! Геть!..
Педро знову почав було проситись, але поліцейський пригрозив йому кастетом:
— Йди ночуй собі в сквері… Геть звідси!..
Педро відійшов, скривившись. Поліцейський спостерігав за ним. Педро став на трамвайній зупинці й чекав. З першого вагона не зійшов ніхто, а з другого — якась пара. Педро підскочив до жінки. Її чоловік побачив, що в дружини хочуть відняти сумочку, й схопив хлопця за руку. Напад було проведено настільки безглуздо, що якби тут був хтось із капітанів піску, то не впізнав би свого ватажка. Поліцейський, який усе бачив, підбіг до них: