Падре Жозе Педро сперся на стіну. Останні ноти далекого оркестру донеслися до його вух. Очі падре були широко розплющені.
Так, падре Жозе Педро, бог іноді говорить з найбільшими невігласами… З найбільшими невігласами… А він був невігласом… Але, господи, почуй! Вони — бідні діти… Що вони знають про добро і зло? Якщо ніхто не навчив їх нічому? Якщо вони позбавлені материнської ласки, доброго батькового слова? Господи, вони не відають, що творять! Тому я і був з ними і часто робив так, як вони хотіли.
Падре розвів руки, підняв їх до неба. Невже він так чинив, як комуніст? Дати трохи втіхи цим маленьким душам. Врятувати їх, поліпшити їхню долю… Раніше з їхнього середовища виходили тільки злодії, нальотчики, шахраї, у кращому разі волоцюги… Таке заняття уготувала їм доля… Він же хотів, щоб з них повиходили роботящі люди, чесні, гідні. Треба діяти помалу. Не брутальною карою. З виправної колонії виходили найгірші. Брутальною тілесною карою не досягнеш нічого. Господи, почуй… Там брутальна кара… Тільки терплячістю, добротою… Христос теж думав так… Чому — як комуніст?.. Бог може говорити з невігласом… Покинути дітей? Парафія втрачена… Стара мати буде плакати… А сестрина кар'єра в училищі? Адже вона теж хоче вчити дітей. Але це будуть інші діти, діти з книжками, з батьком, з матір'ю. Вони не будуть такими, як ці безпритульні, що сплять просто неба, під мостами, на складах… Він не може кинути їх. З ким буде бог? З каноніком чи з бідним священиком? А вдова… Ні, бог — із священиком… Він з Жозе Педро… Я зовсім невіглас, щоб чути голос бога… (Жозе Педро піднявся на паперть). Але іноді бог говорить з невігласом. (Він вийшов з церкви і знов прислонився до стіни). Він буде діяти, так. Якщо він помиляється, бог простить його… «Добрі наміри не виправдують поганих вчинків». Але бог — вища доброта… Він, падре, буде діяти… Капітани піску, можливо, не стануть злодіями… А хіба це не буде велика радість для Христа? Так, Христос усміхається. У нього радісне обличчя. Він усміхається падре Жозе Педро. Спасибі, господе мій, спасибі.
Падре стає навколішки на вулиці, піднімає руки до неба. Але бачить людей, які посміхаються. Тоді він устає, зляканий, і вскакує до трамвая.
Якийсь чоловік зауважує:
— Дивіться, п'яний падре. Який сором!
На трамвайній зупинці всі сміються.
Гульвіса натиснув чорним нігтем і прорвав пухир. Рука вся вкрита пухирями. Він відчував гарячку й кволість у тілі. Ясно, що в нього віспа. На місто бідняків обрушилася віспа… Лікарі говорили, що пошесть іде на спад, але траплялося ще чимало випадків захворювання, і щодня до лазарету відвозили нових людей. «Звідти не вертаються», — подумав Гульвіса. Навіть Алміро, через якого зчинився такий великий галас. Він теж не вернувся. Він був славний хлопець, він не докучав нікому. Безногий зчинив скандал. Але після того, як дізнався, що Алміро помер у лазареті, він став ще замкнутішим, вважаючи себе винним у смерті Алміро. Розмовляв він тільки зі своїм собакою. «Скінчиться тим, що він збожеволіє», — подумав Гульвіса.
Він закурив сигарету. У складі був тільки Професор. У ці вечірні години важко було застати кого-небудь у складі. Професор попросив сигарету. Гульвіса кинув йому одну, пройшов у куток і склав у клуночок свої манатки.
— Ти що, йдеш? — запитав його Професор. Гульвіса рушив до нього, взявши клуночок під пахву,
— Не кажи нікому. Тільки Педро Кулі.
— Куди ти йдеш?
Мулат зареготав:
— До лазарету.
Професор глянув на його руки, вкриті пухирями, на шию.
— Ти не підеш, Гульвісо!
— Чому, брате?
— Ти ж знаєш… Це певна могила.
— Ти що ж думаєш — я залишуся тут, щоб заражати інших?
— Ми лікуватимемо тебе.
— Усі й умруть. В Алміро був дім. У мене нема нікого.
Професор замовк. Йому хотілося так багато сказати. Мулат стояв перед ним з клуночком під пахвою, весь вкритий пухирями.
— Ти скажи Педро Кулі, — озвався Гульвіса. — Іншим не треба.
— Невже ти справді підеш? — тільки й зміг сказати Професор у відповідь.
Гульвіса кивнув. Вони вдвох вийшли зі складу. Гульвіса глянув на місто, зробив прощальний жест. Це було, як прощання назавжди. Гульвіса був волоцюга, а ніхто так не любить свого міста, як волоцюги. Він подивився на Професора.
— Коли ти зробиш мій портрет… Адже ти зробиш?
— Зроблю, обов'язково зроблю, Гульвісо. (Професорові хотілося сказати йому щось ніжне, як рідному братові).
— Не малюй мене вкритого пухирями. Не треба.
Його тінь зникла в сутінках, що огорнули піщаний берег. Професор залишився мовчки стояти, горло його стискалось. Але йому здавалося чудовим, що Гульвіса йде назустріч смерті, не бажаючи заражати інших. У таких людей замість серця зірка, і коли вони помирають, їхні серця залишаються на небі. Так говорить Божий Улюбленець. Гульвіса був ще хлопчак, але в нього вже була зірка замість серця. Його силует пропав у присмерку. І тоді певність, що він ніколи більше не побачить свого приятеля, сповнила Професорове серце. Він відчував, що його приятель іде назустріч смерті.