Выбрать главу

На макумбах на честь Омолу негри, яким загрожувала віспа, співали:

Хай усі мої віспини Добре випрасує праска, Хочу я гладеньку шкіру! Омолу, їдь у сертан І бери з собою віспу.

Омолу розповсюджувала віспу в місті. Це була помста місту багатіїв. Але в багатіїв є вакцина, а що знає Омолу про вакцину? Вона була убога богиня з африканської пущі. Богиня негрів-бідняків. Що вона могла відати про вакцину? І ось віспа спустилася в Нижнє місто, заражаючи народ Омолу. Все, що могла зробити Омолу, це обернути чорну віспу в білу, в дурну білу віспу. І все ж негри вмирали, вмирали бідні люди. Омолу говорила, що їх убиває не біла віспа. Зовсім ні. Омолу хотіла, щоб біла віспа лише позначала її чорних синів. Убивав же їх лазарет. Проте макумби просили, щоб вона вивела віспу з міста, вивела геть до багатих латифундистів сертану. У них гроші, багато землі, і вони також нічого не знали про вакцину. Й Омолу сказала, що вона вирушить до сертану. Негри, жерці-огани, дочки й батьки святого співали:

Вона справді наша мати, Може нам допомогти…

Омолу обіцяла вирушити. Але щоб чорні сини її не забули, вона говорила їм у прощальній пісні:

Ну, синочки, прощавайте, Я іду, але вернусь…

Якось уночі, коли барабани гриміли на макумбах, однієї таємничої ночі Баїї Омолу скочила на поїзд лінії «Бразільський Схід» і вирушила до сертану Жоазейро. Віспа вирушила з нею.

Гульвіса вернувся худий, одяг висів на ньому, як на жердці. Все лице його було подзьобане віспою. Хлопці дивилися на нього боязко, один Професор кинувся йому назустріч:

— Ти таки оклигав, мулате?

Гульвіса посміхнувся. До нього стали підходити й потискувати руку. Педро Куля обняв його:

— Молодець, мулате!

Підійшов Безногий, Жоан Здоровило всівся поряд з Гульвісою. Мулат дивився на друзів. Курив сигарету. Рука його була — шкіра та кістки. Він мовчав, любовно оглядаючи старий склад, хлопців, пса, що лежав у Безногого на колінах.

Жоан Здоровило спитав:

— Ну, як там було, в лазареті?

Гульвіса обернувся з виразом огиди на обличчі. Якусь хвилю він сидів мовчки. Потім насилу видавив із себе:

— Бодай і не згадувати! Це страх божий. Коли туди попадеш, це все одно, що тебе кладуть у домовину. — Вія глянув на переляканих хлопців і додав гірко: — Все одно, що попасти на кладовище. Те ж саме…

Видно було, що він не знаходив слів.

— Що ще? — спитав Безногий.

— Нічого. Ради бога, не питайте, — і він похнюпив голову, похитуючись з боку на бік. Його голос лунав ще тихіше, ніби він ніяк не міг оговтатися від переляку. — Це все одно, що потрапити на кладовище. Там усі вже померли.

Він дивився таким поглядом, ніби благав не приставати більше до нього з розпитуваннями. Жоан Здоровило сказав:

— Ми не повинні ні про що розпитувати.

Гульвіса махнув рукою, щоб підтримати його.

— Ні про що. Це надто погано.

Професор глянув на груди Гульвіси. Вони були всі вкриті віспинками. Але замість серця Професор побачив зірку.

Доля

Вони зайняли столик у кутку. Кіт дістав карти. Але ні Педро Куля, ні Жоан Здоровило, ні Професор, ні Гульвіса не виявили інтересу до гри. Вони чекали в «Морському пристановищі» на Божого Улюбленця. За столами було повно людей. Протягом довгого часу в «Морському пристановищі» не було відвідувачів. Віспа прогнала всіх. Але тепер, коли вже вона пішла геть, люди говорили про померлих. Хтось розповідав про лікарню.

— Біда, коли людина бідна, — сказав якийсь моряк. За одним із столиків замовили кашаси. Біля прилавка дзвеніли чарки. Старий, який сидів у залі, сказав:

— Ніхто не може змінити свою долю. Її там, нагорі, творять, — і він показав на небо.

Але від іншого столу озвався Жоан де Адам:

— Прийде час, і ми змінимо долю бідняків…