— Ти їж і чекай на мене. Чуєш? Я сходжу й відразу ж повернуся. Не йди звідси, а то ще загубишся…
Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.
Поліцейський, який вказав їй дорогу, поглянув на її груди, що випиналися під одягом. Біляве, розкошлане волосся дівчинки розвівав вітер. Вона відчувала опіки на підошвах і втому у всьому тілі. Але йшла далі. Номер будинку був 611. Коли вона дійшла до 53-го, зупинилась відпочити. Потім попростувала далі. Голод збільшував її втому, жахливий голод тринадцятирічних дітей, який вимагає негайного заспокоєння. Дорі хотілося плакати, лягти на дорозі під сонцем і не рухатись, ніби сум за померлими батьками заполонив її душу. Але вона все перемогла і йшла далі.
Дора розшукала номер 611, який виявився великим будинком, цілий особняк із садом. У саду на манговому дереві висіла гойдалка, на якій сиділа дівчинка одного віку з Дорого. Юнак років сімнадцяти розгойдував її, вони обоє сміялись. Це були діти господарів дому. Дора із заздрістю дивилась на них кілька хвилин. Потім подзвонила. Хлопець і далі розгойдував сестру. Дора подзвонила ще раз, вийшла служниця. Дора сказала, що хотіла б поговорити з господинею, доною Лаурою. Служниця зволікала, з підозрою розглядаючи її. Хлопець лишив сестру і підійшов до воріт. Погляд його швидко ковзнув по Дориній постаті.
— Чого тобі?
— Я хотіла поговорити з доною Лаурою. Я дочка Маргаріди, яка була її пралею… Вона не може прийти, бо померла…
Хлопець не відводив очей від Дориних грудей. Дівчинка була вродлива, мала великі очі, зовсім ясне волосся, вона була онучкою італійця, який одружився з мулаткою. Маргаріда завжди казала, що вона схожа на діда, у якого теж було біляве волосся і дбайливо доглянуті вуса. Хлопець усе не відводив очей від її грудей, і Дора потупилася. Хлопець теж трохи зніяковів і сказав служниці:
— Піди поклич матір.
— Гаразд, сеньйоре.
Хлопець витяг сигарету, закурив. Випустив хмарку диму, розтулив губи і знову позирнув на Дору.
— Ти шукаєш роботу?
— Так, сеньйоре.
Він уже уявляв, як Дора приносить йому вранці в постіль каву.
— Я спитаю матір, чи вона дасть тобі місце.
Вона подякувала йому. Але була трохи налякана, бо досить зрозуміла його ласі погляди.
Вийшла дона Лаура, сивоволоса матрона. З-за її спини дочка дони Лаури роздивлялася примруженими зизоокими очима.
Дора сказала, що мати її померла.
— Ви, сеньйоро, свого часу обіцяли мені роботу…
— Від чого вмерла Маргаріда?
— Від чорної віспи, сеньйоро.
Дорі й на думку не спадало, що як вимовить це, то всяка надія на роботу зникне.
— Від віспи?!
Дівчинка з острахом відступила. Навіть хлопець відійшов. Він уявив, що невеличкі груди Дори теж позначені віспою. Дона Лаура сказала смутним тоном:
— Справа в тому, що я вже найняла служницю. Більше нам зараз не потрібно.
Дора подумала про Зе Фуїнью.
— А вам, сеньйоро, не потрібний маленький хлопчик, щоб робити покупки, виконувати доручення або ще дещо? У мене є брат…
— Ні, дочко моя, не потрібний.
— А ви не знаєте, до кого мені звернутись?
— Ні… Якби знала, порекомендувала б тебе.
Вона поспішила закінчити розмову і звернулась до сина:
— У тебе є з собою, Емануїле, два мільрейси?
— Для чого, мамо?
— Дай мені!
Хлопець дав гроші, і вона поклала їх на огорожу, боячись торкнутись Дори.
— Візьми це собі. Помагай тобі бог…
Дора почала спускатися назад. Хлопець ще дивився на її стегна, які випинались під тісною одежею. Його відвернув від цього споглядання голос дони Лаури. Вона казала служниці:
— Дос Рейс, витри спиртом ворота, до яких доторкалася ця дівчина. З віспою жарти погані…
Хлопець повернувся у сад і знов узявся гойдати на гойдалці між деревами манго сестру. Але час від часу, згадуючи Дору, він зітхав: «А груди в неї чарівні…»
Зе Фуїньї на лавці не було. Дора перелякалась. Хлопчик міг піти до міста і загубитись. Як вона тепер його відшукає, коли й сама так погано орієнтується в місті? Крім того, вона страшенно втомилася, її охопив відчай, туга за померлою матір'ю, їй хотілося плакати. Боліли ноги, і хотілося їсти. Їй спало на думку купити хліба — мала два мільрейси й чотириста рейсів — але натомість пішла шукати малого.
Знайшла його в саду, де він їв зелені сливи. Дора ляснула братика по руках.
— Чи ти не знаєш, що від цього болітиме животик?
— Мені хочеться їсти…
Вона купила хліба, і вони попоїли.