Жоан Здоровило пройшов під склепінням моста. Ноги його так і грузли в піску; він ступав обережно, щоб не перечепитися за товаришів, які заснули там. Ось уже й склад. Якусь хвилю він застиг, вагаючись, аж поки вгледів у найдальшому кутку барака вогник свічки. Її засвітив Професор, щоб читати вечорами. Жоан Здоровило подумав, що це світло ще вбогіше й миготливіше, ніж ліхтарик при вході до таверни «Морське пристановище», і що Професор геть зіпсує собі очі, якщо читатиме запоєм свої ніби засіяні дрібним мачком книжки. Жоан Здоровило попрямував до Професора, хоча сам спав завжди на порозі складу, як сторожовий пес, поклавши руку на колодку ножа, щоб не дати заскочити себе зненацька.
Поминувши гомінливі громадки старших хлопців і вже знеможених сном малих, він підійшов до Професора. Присів біля нього навпочіпки й почав спостерігати, як той читає.
Відтоді, як Жоан Жозе, на прізвисько Професор, поцупив з полиці книгарні в Баррі книжку казок, він став фахівцем у таких крадіжках. Проте він ніколи не продав жодної книжки. Він збирав їх в одному кутку складу, ховаючи під цеглою, щоб їх не поточили миші. Професор читав усі ці книжки з гарячковою жадібністю. І не раз потім ночами розповідав товаришам про всілякі пригоди, де діяли розбійники, моряки, історичні й казкові герої, а вони слухали, мимоволі звертаючи свої погляди до моря, таємничих міських пагорбів і марячи про щось незвичайне та героїчне. Жоан Жозе єдиний між ними міг вільно читати, дарма що відвідував школу всього півтора року. Проте щоденне читання книжок пробудило його уяву, і з усієї ватаги, може, тільки він здогадувався, що і їхнє життя не позбавлене певного геройства. Його знання і хист оповідача викликали до нього повагу капітанів піску, хоч він був хворобливий та понурий і весь час мружив короткозорі очі з-під свого темного чубчика. Його прозвали Професором за те, що він навчився завдяки книжкам робити фокуси з носовичками й нікелевими монетами, а також за те, що він володів великим і незрівнянним чаром, — розповідаючи історії, як вичитані з книжок, так і вигадані ним самим, він ніби переносив слухачів до інших країн, і живі очі капітанів піску світились, як зорі вночі над Баїєю. Педро Куля нічого не затівав, спершу не порадившися з ним. Не раз буйна уява Професора допомагала придумати найкращий план злодійського нападу. Ніхто не здогадувався, що через багато років саме цей хлопець розповість про пригоди, які жахали країну, про долю цих підлітків і про долю інших людей, котрі боролися за місце під сонцем і страждали. Може, це відомо було тільки Доні Аніньї, матері-жриці храму Круз де Ошо де Офоше, оскільки Дона Анінья знає все. Папуга Ія нашептав це їй з апельсинової шкірки грозової ночі.
Жоан Здоровило довгий час пильно розглядав книжку. Літери нічого не говорили негрові. Його очі перебігали від книжки до хисткого пломінця свічки, потім зупинялися на скуйовдженій голові Професора. Нарешті він не витримав і запитав з жадібною допитливістю:
— Ну як, цікаво, Професоре?
Професор відірвався від книжки і плеснув кощавою рукою по плечу негра, який був його найбільшим шанувальником:
— Чудова книжка, сеу[5]. Здоровило! — Його очі блищали.
— Про море?
— Про негра, такого, як ти. Оце був справді молодчага!
— Розповіси потім?
— Розповім, як дочитаю. Ось побачиш, який це був негр…
І він знову втупився в книжку. Жоан Здоровило закурив дешеву сигаретку, а другу мовчки подав Професорові. Покурюючи, він залишився сидіти навпочіпки, ніби оберігаючи спокій друга, який читав. У складському приміщенні лунали сміх, гомін, крик. Жоан Здоровило добре розрізняв різкий гугнявий голос Безногого. Безногий розмовляв голосно і весь час реготав. У ватазі він був за наводчика. Прикидаючись нещасним сиротою, якого кинули напризволяще в страшних нетрях цього міста, він умів затесуватися в той чи інший добропорядний дім, щоб пожити там якийсь тиждень. Безногий кульгав. Його прізвисько пішло від цієї фізичної вади, проте це ж таки каліцтво викликало співчуття не одної жалісливої матері родини, коли він, сумирний і сумний, ставав на порозі, прохаючи дати йому шматок хліба або притулок на ніч. Тепер, стоячи посеред барака, Безногий висміював Кота за його марну працю. Кіт украв перстень з каменем винного кольору. Як виявилося, камінь цей був фальшивим, зовсім безвартісним, так само як і сам перстень.
Тиждень тому Кіт заявив привселюдно своєму товаришеві: