Безногий тим часом усе ще обмірковував окремі подробиці операції з капелюхами. Але в цей час він озирнувся на вкляклого Тичку і знов пригадав якийсь жарт. Він аж засміявся від думки про те, як Тичка розізлиться. Та коли підійшов до нього, побачив, що той молиться з піднятими вгору руками, з очима, втупленими в образок, з блаженним виразом на обличчі. Безногий так і залишився стояти на місці. Глумлива посмішка на його вустах зів'яла. Тепер він стежив за товаришем майже зі страхом, огорнутий якимсь дивним почуттям, де змішалися заздрість і жаль.
Безногий стояв і дивився. Тичка навіть не ворухнувся. Тільки губи його ледь тремтіли. Безногий звик глузувати з Тички, як і з усіх інших у ватазі. Він не милував навіть Професора, якого любив, навіть Педро Кулю, якого боявся. В кожного, хто вперше потрапляв до капітанів піску, про Безногого складалася погана думка. Безногий одразу давав якесь прізвисько новачкові, висміював кожен жест його, кожне слово. Він кпив з усього, любив чіплятися до колег і мав славу лихої людини. Одного разу він з неймовірною жорстокістю замордував кота, що пробрався на склад, а іншого порізав ножем офіціанта в ресторані тільки для того, щоб украсти смажене курча. Якось у нього вискочив чиряк на нозі. Перед очима в усіх він спокійно розітнув його ножем і зі сміхом видавив гній. Більшість у ватазі не любили його, але декотрі, хто пройшов крізь огонь і воду і став його другом, казали, що він «свій хлопець». Однак у глибині душі Безногий страждав, що його ніхто не любив. І коли він сміявся й висміював когось, то це з метою, щоб заглушити своє страждання. Кпини були для нього ліками. Зупинившись позаду Тички, Безногий дивився, як той ревно молиться. Обличчя в молільника було сповнене екстазу. З першого погляду Безногий не міг розібрати, чи це від радості, чи від щастя. Він дивився на обличчя свого товариша і не міг зрозуміти його виразу. Обхопивши долонями своє дрібне личко, він подумав, що саме через це нерозуміння він ніколи не хотів молитися, звертатися до небес, про які так часто говорив панотець Жозе Педро, коли приходив до них. Безногий мріяв про щастя, радість, мріяв утекти від цього убозтва, безталання, від усього, що оточувало його й душило. Правда, вони вільні птахи, безтурботні діти вулиці. Але вони позбавлені всякої ласки й доброго людського слова. Тичка шукає цього на небі, в образках святих, у зів'ялих квітах, які він приносить богоматері семи скорбот, мов романтичний коханець з багатих кварталів міста носить букети тій, з котрою збирається одружитись. Але Безногий не вірив, щоб цього було досить для щастя. Йому хочеться чогось предметнішого, що могло б розвеселити й розсмішити його, що позбавило б необхідності сміятися з усього і висміювати всіх. Чогось, що розвіяло б його відвічну тугу, бажання плакати, яке охоплювало його зимовими ночами. Він не хотів для себе того, чим жив Тичка; він не хотів мати таке натхнене сліпою вірою обличчя. Йому хотілося веселощів, хотілося, щоб чиясь рука приголубила його, щоб хтось своєю щедрою добротою змусив його забути про фізичну ваду і про всі ці довгі роки — це були тільки місяці й тижні, але йому здавалося, ніби вже довгі роки — коли він жив сам на міських вулицях і його переслідували косі погляди перехожих, проганяли двірники, били старші хлопці. Відколи себе пам'ятав, він завжди був круглим сиротою. Жив у пекаря, якого називав вітчимом і який тільки лупив його. Безногий утік від нього, як тільки усвідомив, що це єдиний шлях на волю. Терпів голод, а одного дня опинився за гратами. Він так прагнув, щоб його приголубили, щоб погладили по голові, і Безногий не зміг забути про ту ніч, проведену у в'язниці, коли п'яні поліцаї змусили його бігати з кривою ногою по тісній камері. В кожному кутку її сиділо по тюремникові з довгими канчуками. Синці від побоїв на його спині вже зникли. Та ніколи не зникне той душевний біль, який він відчув у ту годину. Він бігав по камері, мов зацькований звір, переслідуваний куди сильнішим ворогом. Крива нога відмовлялася йому служити. Коли з утоми він приставав, його підганяв ззаду канчук. Спершу він голосно хлипав, потім, не знати чому, сльози йому висохли. Нарешті він не витримав і звалився додолу, обливаючись кров'ю. Ще й досі в його вухах лунає регіт поліцаїв і смішок незнайомця в сірій жилетці, з сигарою в зубах. Потім він здибався з капітанами піску і залишився з ними (перший, хто побачив його на лаві в парку і подружився з ним, був Професор). Незабаром йому пощастило висунутися, бо він, як ніхто інший, умів добре вдавати велике горе й завойовувати серця жінок, до чиїх будинків забиралася потім ватага. Хлопцям не доводилося довго шукати, де лежать цінні речі. Безногий відчував справжню втіху, уявляючи, як кленуть його ті жінки, що спершу вважали його бідною сиріткою. Так він мстився, бо його серце було сповнене ненависті. В нього іноді прокидалося навіть невиразне бажання роздобути бомбу, — як у героя однієї історії, що розповів Професор, — щоб висадити все в повітря, щоб ціле місто зрівняти із землею. Така думка викликала в нього веселощі. Ось тоді він був би задоволений. Але водночас він тужив за сивою жінкою з ніжними руками, яка пригорнула б його до грудей, попестила б по обличчю й змусила його заснути спокійним сном, сном без жахливих спогадів про ночі у в'язниці. Тоді б у його серці не залишилося ненависті. Тоді б він не відчував зневаги, заздрості й ненависті до Тички, який рятувався тим, що зі свого світу страждань переносився у світ, який відкрив перед ним у своїх проповідях падре Жозе Педро.