— Щось тут дуже неправильно, — сказала Одраде.
Від простяг до неї руку, вимагаючи тиші. Навіть у цій вежі, оточеній переможними військами, він почувався відкритим для загрози, якої не могли виявити його загострені чуття.
«Небезпека!»
Він був певний цього. Невідоме його пригнічувало. Знадобився весь його вишкіл до останньої краплини, щоб уникнути нервового нападу.
Поштовхом змусивши Стреггі обернутися, Теґ гарикнув до ад’ютанта, що стояв у балконних дверях. Ад’ютант тихо вислухав і побіг виконувати наказ. Їм необхідні дані про численність жертв. Скільки поранених порівняно з убитими? Рапорти про здобуту зброю. Негайно!
Повернувшись до вивчення поля бою, він побачив чергову річ, що викликала неспокій, базисну незвичайність, про яку намагалися сповістити його очі. На тілах у бене-ґессеритських мундирах було дуже мало крові. Очікувано, що жертви битви мали виявити цей остаточний доказ звичної людяності — потоки червіні, що темніє, коли випливе з тіла, але завжди залишає невитравний слід у пам’яті тих, хто це бачив. Відсутність кривавої різанини була незнаною, а під час військових дій незнане було вкрай небезпечним.
Він тихо сказав Одраде:
— У них є зброя, якої ми не виявили.
***
Не поспішайте висловлювати судження. Приховане судження часто є сильнішим. Здатне керувати реакціями, наслідки яких відчутні лише тоді, коли їх уже запізно відвернути.
Шіана занюхала червів здалеку: коричні підтони меланжу, змішані з гірким кременем і сіркою, огороджене кристалами пекло великих ракіанських піскожерів. Але відчула їхніх дрібних нащадків лише тому, що ті були настільки численними.
«Вони такі малі».
Сьогодні біля Пустельної Варти було гаряче, тож надвечір вона зраділа штучно охолодженому приміщенню. У її давньому помешканні температура була стерпною, попри відкрите західне вікно. Шіана підійшла до вікна і глянула на блискучий пісок.
Пам’ять підказала їй, який вигляд матиме цей краєвид уночі: сухе повітря, яскраві зорі, слабке світло на піщаних хвилях, що сягають темного викривленого обрію. Вона пам’ятала ракіанські місяці й тужила за ними. Самі зорі не вдовольняли її фрименського спадку.
Думала про довкілля як про відособлений притулок, місце і час, де можна подумати про те, що діється з її Сестринством.
«Аксолотлеві контейнери, кіборги, а тепер це».
Від часу Поділу план Одраде не містив для неї жодних таємниць. Ризикована гра? А якщо вдасться?
«Завтра, можливо, знатимемо, а ким тоді ми станемо?»
Вона зізнавалася, що Пустельна Варта притягає її не лише як місце, де можна обміркувати наслідки. Сьогодні вона прогулювалася під палючим сонцем, доводячи собі, що й досі може прикликати червів танцем та емоціями, вираженими рухом.
«Танець Умилостивлення. Моя мова спілкування з червами».
Кружляла на дюні, як дервіш, доки голод не розвіяв її трансу пам’яті. Малі черви розсипалися довкола, пильно роззявивши пащі. Пам’ятний вогонь, обрамлений кришталевими зубами.
«Та чого вони такі малі?»
Дослідники мали пояснення, але їхні слова не вдовольняли. «Це все через вологу».
Шіана згадала гігантського Шай-Хулуда Дюни, Старця Пустелі, достатньо великого, щоб заковтнути фабрику прянощів, поверхня його кілець була твердою, як пласбетон. Пан у своєму володінні. Бог і диявол у пісках. Вона відчула цю силу зі свого спостережного вікна.
«Чому Тиран вибрав симбіотичне існування всередині черва?»
Чи ці малі черви несли в собі його нескінченний сон?
Піщана форель заселила цю пустелю. Прийми її як нову шкіру — і можеш піти стежкою Тирана.
Метаморфоза. Розділений Бог.
Вона знала цю спокусу.
«Чи посмію я?»
Над нею прокотилася пам’ять про останні хвилини незнання — їй було тоді всього вісім літ, у місяці Ігаті на Дюні.
«Не Ракіс. Дюна, як називали її мої предки».
Нескладно згадати себе такою, якою вона була: худеньке смагляве дитя з вигорілими пасмами в бронзовому волоссі. Мисливиця за меланжем (бо це було дитяче завдання), що бігала відкритою пустелею з товаришами дитинства. Яким дорогим був цей спогад.
Та спогад мав темнішу сторону. Зосереджено принюхуючись, дівчинка відчула інтенсивний запах прянощів — премеланжева маса!
«Викид!»
Меланжевий вибух привів Шайтана. Жоден піщаний черв не може протистояти викиду прянощів на своїй території.
«Ти все зжер, Тиране, ту жалюгідну купку куренів і хиж, яку ми називали “домом”, і всіх моїх друзів і рідних. Чому ти пощадив мене?»
Яка лють струснула тоді цією худенькою дитиною. Усе, що вона любила, забрав гігантський черв, який відкинув її спроби принести себе в жертву в його полум’ї та поніс її до рук ракіанських священників, а тоді до Бене Ґессерит.
«Вона розмовляє з червами, а ті її щадять».
«Тих, що мене щадили, не пощадила я», — так вона сказала Одраде.
«А тепер Одраде знає, що я мушу зробити. Не можеш придушити цю дику річ, Дар. Тепер, коли ти в мене всередині, я смію називати тебе Дар».
Жодної відповіді.
Чи в кожному з нових піщаних червів міститься перлина свідомості Лето ІІ? На цьому наполягали її фрименські предки.
Хтось подав їй сандвіч. Валлі, старша аколітка-асистентка, що перейняла керування Пустельною Вартою.
«На моє наполягання, коли Одраде підняла мене до Ради. Та не лише тому, що Валлі засвоїла мою невразливість до сексуального поневолення Всечесних Матрон. І не тому, що вона чутлива до моїх потреб. Ми з Валлі розмовляємо таємною мовою».
Великі очі Валлі не були вже вікнами її душі. Тепер їх закривав плівковий бар’єр, який свідчив: вона вже знає, як блокувати зондування поглядом. Світло-блакитні очі невдовзі стануть цілковито синіми, якщо вона виживе під час Агонії. Майже альбіноска, сумнівна генетична лінія для розплідної програми. Шкіра Валлі підкріплювала це думку: бліда і веснянкувата. Шкіра — прозора поверхня. Погляд зосереджується не на самій шкірі, а на тому, що під нею: рожева, просякла кров’ю плоть, незахищена від пустельного сонця. Лише тут, у тіні, Валлі могла виставити цю вразливу поверхню на цікавий погляд.
«Чого ця командує нами?
Бо я вірю: вона найкраще зробить те, що необхідно зробити».
Шіана неуважно з’їла сандвіч, а тоді знову зосередила увагу на піщаному краєвиді. Одного дня такою буде вся планета. Чергова Дюна? Ні… схожа, проте інша. Скільки таких місць творимо ми в нескінченному Всесвіті? Питання, позбавлене сенсу.
Наче пустельний міраж, далеко з’явилася мала чорна крапка. Шіана примружила очі. Орнітоптер. Повільно зростав, тоді меншав. Квадрат за квадратом переглядає піски. Інспектує.
«Що ми насправді творимо тут?»
Глянувши на вторгнення дюн, вона відчула гібрис.
«Глянь на мою працю, мала людино, і зазнай відчаю».
«Але ж це зробили ми, я й мої Сестри».
«Ви?»
— Я відчуваю нову сухість у спеці, — сказала Валлі.
Шіана погодилася. Нема потреби говорити. Підійшла до великого робочого стола, щоб, доки ще мала денне світло, переглянути розкладену на ньому топографічну карту: до неї було прикріплено маленькі прапорці, зелені нитки на шпильках, саме такі, як вона спроєктувала.
Якось Одраде спитала:
— Це справді краще, ніж проєкція?
— Я мушу цього торкатися.
Одраде прийняла це.
Проєкції були блідими. Надто далекими від землі. Не можна було тицьнути пальцем у проєкцію й сказати: «Підемо сюди». Палець у проєкції — це палець у порожньому повітрі.