— Це добрі слова, Шоелю.
— Але вони неточні. Не покладайся на них.
— То на що ти покладаєшся?
— На власні внутрішні реакції. Читаю себе, а не особу переді мною. Завжди розпізнаю брехню, бо мені хочеться повернутися спиною до брехуна.
— Ось як ти це робиш! — Вона постукала по його голому плечі.
— Інші роблять це інакше. Я чув, як одна жінка казала, що вона розпізнає брехню, бо їй хочеться покласти руку брехунові на плече і повести його на прогулянку, втішаючи. Можна вважати це нісенітницею, але воно працює.
— Думаю, що це дуже мудро, Шоелю. — То говорила любов. Насправді вона не розуміла, що він має на увазі.
— Моє дорогоцінне кохання, — сказав він, колихаючи її голову на своєму плечі. — Правдомовці мають правдочуття, раз прокинувшись, воно працює постійно. Прошу, не кажи мені, що я мудрий, якщо це говорить твоя любов.
— Вибач, Шоелю. — Вона любила запах його руки. Сховала голову у згин ліктя, полоскотала. — Але я хочу знати все, що знаєш ти.
Він зручніше уклав її голову.
— Знаєш, що сказав мій інструктор Третього Рівня? «Не знай нічого! Вчися бути цілковито наївним».
Вона була здивована.
— Геть нічого?
— Підходиш до всього з чистою дощечкою, нічого ні на тобі, ні в тобі. Хай що там буде написано, воно напишеться саме.
Вона почала розуміти.
— Ніщо не втручається.
— Правильно. Ти первісна людина, дикун-невіглас, не знаєш жодних премудростей аж до точки, в якій повертаєшся у найвищу премудрість. Можна сказати, що ти знаходиш, не шукаючи.
— А ось тепер це мудро, Шоелю. Готова битися об заклад, що ти був найкращим з усіх їхніх учнів, найкмітливішим і…
— Я вважав це вкрай нісенітним.
— Це не так!
— Аж до дня, коли я помітив у собі дрібне посіпування. Це не був рух м’язів чи ще чогось, що міг побачити хтось інший. Просто… посіпування.
— Де це було?
— У жодному місці, яке я міг описати. Але мій інструктор Четвертого Рівня підготував мене до цього. «Візьми цю річ ніжними руками. Делікатно». Один зі студентів подумав, що він мав на увазі справжні руки. Ох, як ми сміялися.
— Це було жорстоко. — Вона торкнулася його щоки і відчула на дотик початок темної щетини. Було пізно, але спати їй не хотілося.
— Либонь, жорстоко. Та коли з’явилося посмикування, я знав про це. Я ніколи не відчував чогось такого раніше. Був здивований також і тому, що знав це, знав, що воно було там завжди. Це було знайомим. Це було посмикування мого правдочуття.
Їй здалося, що вона відчуває в собі ворушіння правдочуття. Зачудування в його голосі щось пробудило.
— Тоді це було моїм, — сказав він. — Належало мені, а я належав йому. Ніколи більше не будемо нарізно.
— Як дивовижно це мусило бути. — Благоговіння і захват у її голосі.
— Ні! Частину цього я ненавиджу. Бачити певних людей таким чином однаково, що бачити їх випатраними, із нутрощами, які звисають назовні.
— Це огидно!
— Так, але існують рекомпенсації, кохана. Серед людей, яких ти зустрічаєш, трапляються такі, що, мов прекрасні квіти, простягнуті тобі невинною дитиною. Невинність. Моя власна невинність відповідає їй, а моє правдочуття сильнішає. Ось що ти робиш для мене, моя любове.
Не-корабель Всечесних Матрон наблизився до Гамму, на Летовище вислано сміттєвий ліхтер. Разом із корабельними відходами та екскрементами викинуто й її, але вона нічого не мала проти. «Удома! Я вдома, а Лампадас вижив».
Та Раббі не поділяв її ентузіазму.
Вони знову сиділи в його кабінеті, але тепер вона почувалася ближче знайомою з Іншою Пам’яттю, значно певнішою. Він це бачив.
— Ти стала ще більш подібною до них! Це нечисто.
— Раббі, усі ми маємо нечистих предків. Мені поталанило знати кількох своїх.
— Що це таке? Про що ти кажеш?
— Усі ми потомки людей, які робили огидні речі, Раббі. Не любимо думати про своїх предків як про варварів, але поміж них є такі.
— Про що мова!
— Превелебні Матері можуть усіх їх згадати, Раббі. Пам’ятай, що тільки переможці залишають нащадків. Розумієш?
— Я ніколи не чув, щоб ти говорила так зухвало. Що з тобою сталося, дочко?
— Я вижила, знаючи, що інколи перемога здобувається ціною моралі.
— Що це? Це слова зла.
— Зла? Варварство — надто слабке слово для опису деяких злих вчинків, скоєних нашими предками. Предками нас усіх, Раббі.
Побачила, що завдала йому болю, та відчула жорстокість своїх слів, але не могла зупинитися. Як може він тікати від правди її слів? Він був людиною честі.
Вона заговорила м’якше, але її слова вражали його ще глибше:
— Раббі, якби ти нарівні зі мною став свідком певних речей, пізнати які мене змусили Інші Пам’яті, то повернувся б, шукаючи нових слів для визначення зла. Деякі вчинки, скоєні нашими предками, гірші за найгірше означення, яке ти можеш собі уявити.
— Ребекко… Ребекко… Я знаю необхідності…
— Не виправдовуйся «необхідностями часів»! Ти, Раббі, знаєш краще. Коли це ми не маємо морального чуття? Ми просто інколи його не слухаємо.
Він затулив обличчя руками, погойдуючись вперед-назад на старому кріслі. Воно жалібно заскрипіло.
— Раббі, я завжди тебе любила й поважала. Заради тебе пройшла Агонію. Заради тебе поділила Лампадас. Не відкидай того, що я з цього навчилася.
Він опустив руки.
— Я не відкидаю, дочко. Та дозволь мені мій біль.
— Раббі, серед усього, що я збагнула, є те, з чим я мушу впоратися якомога швидше і без зволікань. Це те, що невинних нема.
— Ребекко!
— Вина, можливо, не є належним словом, Раббі, але наші предки чинили речі, за які доведеться заплатити.
— Я це розумію, Ребекко. Це баланс, який…
— Не кажи мені, що розумієш, бо я знаю, що ні. — Вона підвелася і глянула на нього зверху вниз. — Це не бухгалтерський баланс, який ти можеш звести. Як далеко ти відступив би в минуле?
— Ребекко, я твій Раббі. Ти не повинна так говорити, особливо до мене.
— Що далі ти відступаєш, Раббі, то гірша жорстокість зла і вища ціна. Ти не можеш відступити так далеко, та я вимушена це зробити.
Вона обернулася й покинула його, проігнорувавши благання у його голосі, болісну інтонацію, з якою він вимовив її ім’я. Зачиняючи двері, почула, як він каже:
— Що ми наробили? Ізраїлю, допоможи їй.
***
Писання історії — це значною мірою процес відволікання. Більшість історичних викладів відвертає увагу від таємних впливів, що приховуються за великими подіями.
Коли Айдаго пускали самопасом, він часто досліджував не-корабель — свою в’язницю. Стільки можна побачити та довідатися про цей іксіанський артефакт. Справжня печера чудес.
Він припинив пополудневе невпинне ходіння по своєму помешканні та глянув на маленькі комунікатори, вбудовані в блискучу поверхню дверей. За ним стежили. Він мав дивне відчуття, наче бачить самого себе крізь ті цікаві очі. Що думали Сестри, дивлячись на нього? Кремезний хлопчина-гхола з давно мертвої гаммійської Твердині став худорлявим чоловіком, смаглявим, темноволосим. Волосся було довшим, ніж тоді, коли він зійшов на цей не-корабель в останній день Дюни.
Очі Бене Ґессерит зазирали під шкіру. Здогадувалися, що він ментат, — Айдаго у цьому не сумнівався й боявся, як вони могли це витлумачити. Хіба ментат міг сподіватися нескінченно приховувати цей факт від Превелебних Матерів? Дурість! Знав, що вони підозрювали в нього Правдомовство.
Змахнув рукою у бік комунікаторів і сказав:
— Я не втомився. Думаю піти на розвідку.
Беллонда терпіти не могла, коли він відпускав жартики на тему нагляду. Їй не подобалося, що він тиняється кораблем. Не намагалася приховати це від нього. Щоразу, коли вона стикалася з ним, він бачив на її грізному обличчі німе питання: чи не шукає він способу втекти?