«Я саме це й роблю, Белл, але не так, як ти підозрюєш».
Не-корабель обмежував його фіксованими кордонами: зовнішнє силове поле, крізь яке він не міг проникнути, певні машинні зали, де (як йому сказали) тимчасово відключено двигуни, приміщення вартових (він міг туди заглянути, але не міг увійти), арсенал, секція, відведена для Скителі — полоненого тлейлаксу. Час від часу він зустрічав Скителі біля одного з бар’єрів, і вони перезиралися через безшумне поле, що їх розділяло. Ще був інформаційний бар’єр — секції Кораблетеки, які не виконували його запитів, відповіді, яких не давали його вартові.
Але всередині цих меж була сила-силенна речей, які можна оглядати і вивчати все життя, навіть ті триста стандартних років, яких він мав підстави сподіватися.
«Якщо Всечесні Матрони нас не знайдуть».
Айдаго вважав себе здобиччю, за якою вони полювали, прагнучи здобути його ще сильніше, ніж жінок із Капітули. Не мав ілюзій щодо того, як ці мисливиці з ним поведуться. Вони знали, що він тут. Чоловіки, яких він навчив сексуального поневолення і послав дошкуляти Всечесним Матронам, — ці чоловіки глузували з мисливиць.
Довідавшись про його ментатські здібності, Сестри негайно збагнуть, що його розум приховує спогади не одного гхолівського життя. Оригінал не мав цього таланту. Запідозрять, що він латентний Квізац Хадерах. Гляньте, якими дозами відмірюють йому меланж. Вочевидь, жахалися повторити помилку, якої припустилися з Полом Атрідом і його сином-Тираном. Тридцять п’ять століть неволі!
Та щоб впоратися з Мурбеллою, необхідна була ментатська свідомість. За жодним побаченням з нею він не сподівався здобути відповідь — тоді чи пізніше. Це був типово ментатський підхід: сконцентруватися на питаннях. Ментати нагромаджували питання, як інші нагромаджують відповіді. Питання утворювали власні схеми та системи. Так виникали найважливіші форми. Тоді ти дивишся на свій Всесвіт через самостворені схеми — усі вони скомпоновані з образів, слів та етикеток (цілковито тимчасових), усі змішані з чуттєвими імпульсами, що віддзеркалювалися від його внутрішніх конструкцій, як світло від ясних поверхонь.
Ментат-інструктор оригінального Айдаго сформулював тимчасові слова для цієї першої, пробної, конструкції: «Стеж за послідовними рухами на своєму внутрішньому екрані».
Починаючи від того першого невпевненого занурення в ментатські сили, Айдаго міг прослідкувати наростання вразливості на зміни у своєму способі спостереження, щоразу стаючи ментатом.
Беллонда була для нього найсуворішим випробуванням. Боявся її пронизливого погляду і нещадних питань. Ментат досліджує ментата. Він реагував на її випади делікатно, тримав дистанцію, був терплячим. «Ну, а чого тобі тепер?»
Наче він не знав.
Носив терплячість, мов маску. Але страх приходив природно, не було нічого поганого в тому, щоб показувати його. Беллонда не приховувала, що охоче побачила б його мертвим.
Айдаго змирився з фактом, що невдовзі спостерігачі розгледять єдино можливе джерело тих умінь, які він був змушений використовувати.
Справжні вміння ментата приховуються у тій ментальній конструкції, яку називають великим синтезом. Вона вимагає терплячості, якої не можуть навіть уявити не-ментати. Ментатські школи визначали це як витривалість. Стаєш первісним слідопитом, спроможним відчитувати дрібні знаки, крихітні відхилення в довкіллі та йти за ними слідом. Водночас залишаєшся відкритим на масштабні рухи як довкола тебе, так і всередині. Це творило наївність, базисну поставу ментата, схожу на таку, як у Правдомовців, але куди розлогішу.
— Ти відкритий до всього, що може зробити Всесвіт, — казав його перший інструктор. — Твій розум не комп’ютер, це інструмент реагування на те, що висвітлюють твої чуття.
Айдаго завжди міг розпізнати, коли Беллондині чуття були відкритими. Стояла собі, дещо задивлена всередину, а він знав, що небагато упереджень затуманюють її розум. Його оборона полягала в її базисному ґанджі: відкритість чуттів вимагала перфекціонізму, що був чужим Беллонді. Питання, які вона ставила, не були найкращими, і він міркував про це. Чи використала б Одраде ментата з ґанджем? Це суперечило іншим її вчинкам.
«Я шукаю питань, які формують найкращі образи».
Роблячи це, ніколи не думаєш про себе як про спритника, наче маєш певну формулу, що забезпечує певний розв’язок. Залишаєшся однаково вразливим як на нові питання, так і на нові схеми. Тестування, перетестування, формування і переформування. Постійно в русі, ніколи не зупинятися, ніколи не вдовольнятися. Це твоя власна приватна павана[4], вона схожа на танець інших ментатів, але завжди зберігає твою унікальну поставу й кроки.
«Ти ніколи насправді не стаєш ментатом. Тому ми називаємо це “нескінченним рухом до мети”». — Ось слова вчителів Айдаго, випалені в його свідомості.
Нагромаджуючи спостереження за Беллондою, він дедалі сильніше цінував думку тих великих майстрів-ментатів, які його навчали. «З Превелебних Матерів виходять не найкращі ментати».
Схоже, жодна бене-ґессеритка не була спроможна повністю відірватися від тієї абсолютної в’язі, яку вона здобула в Агонії прянощів: вірності своєму Сестринству.
Його вчителі застерігали від абсолютів. Вони призводять до серйозних вад у ментатові.
«Усе, що ти робиш, усе, що ти відчуваєш і кажеш, — це експеримент. Жодна дедукція не є остаточною. Ніщо не зупиняється аж до смерті, а може, навіть і тоді, бо кожне життя творить нескінченні хвилі. Індукція вибухає всередині, і ти стаєш чутливим до неї. Дедукція несе й передає ілюзії абсолюту. Кóпни правду і розколи її!»
Коли Беллондині питання стосувалися їхніх з Мурбеллою стосунків, він бачив неясні емоційні реакції. Розвага? Ревнощі? Міг прийняти розвагу (ба навіть ревнощі) з огляду на нездоланні сексуальні вимоги цього взаємного узалежнення. Невже екстаз насправді такий могутній?
Того пополудня він блукав своїми кімнатами, почуваючись переміщеним, наче щойно тут опинився і вони ще не стали йому домом. «Це емоції говорять у мені».
За роки його ув’язнення це приміщення набрало обжитого вигляду. Це була його печера, колишній комплекс для супервантажу: великі кімнати зі злегка заокругленими стінами — спальня, кабінет-бібліотека, вітальня, викладена зеленою плиткою лазничка з сухою та мокрою системами очищення і довга тренувальна зала, яку він ділив із Мурбеллою.
Кімнати містили унікальну колекцію артефактів, а ще тут повсюди були сліди його присутності: це слінгокрісло, поставлене під належним кутом до консолі і проєктора, що з’єднують його з Кораблесистемами, ці рідуліанські записи на низькому столику. А от іще сліди життєдіяльності — темно-коричнева пляма на робочому столі. Невитравна пляма від розлитої їжі.
Так і не знайшовши спокою, він пішов до своєї спальні. Світло було притемненим. Його здатність розпізнавати знайоме спрацьовувала і для запахів. Від ліжка пахло наче слиною — залишок сексуальної колізії з минулої ночі.
«Це відповідне слово: колізія».
Повітря не-корабля — фільтроване, відновлене і підсолоджене — часто викликало в нього нудьгу. Жоден отвір з лабіринту не-корабля назовні не залишався відкритим надовго. Інколи він мовчки сидів і принюхувався, сподіваючись відчути слабкий слід повітря, що не відповідало б вимогам цієї в’язниці.
«Існує шлях утечі!»
Він вийшов зі своїх апартаментів і пішов коридором. Скористався пандусом у кінці переходу і спустився на найнижчий рівень корабля.
«Що насправді відбувається у світі просто неба?»
Ті крихти, які Одраде розповідала йому про події, викликали в нього жах і відчуття, наче він пійманий у пастку. «Нікуди тікати! Чи мудро з мого боку ділитися своїми страхами з Шіаною? Мурбелла лише сміялася. “Я захищу тебе, коханий. Всечесні Матрони не скривдять мене”. Ще одна ілюзія.