Одраде почула твердість у своєму голосі й задумалася, чи помітив він її невпевненість. «Нам може забракнути на це часу».
— Сестри, відправлені вами в Розсіяння, у скрутному становищі, — сказав він, даючи їй спробувати дрібку свого ментатського мислення. — Щоб їх забезпечити, черпаєте зі свого запасу прянощів, а він не бездонний.
— Вони мають наше знання про аксолотль і піщану форель.
Можливість створення незліченних Дюн у нескінченному Всесвіті так його шокувала, що він промовчав.
— Розв’яжуть проблему забезпечення меланжем за допомогою контейнерів, червів чи того й того, — сказала вона. Могла промовити це щиро. Це випливало зі статистичних прогнозів. Якась із груп Превелебних Матерів, посланих у Розсіяння, мусить це звершити.
— Контейнери, — сказав він. — У мене були дивні… сни. — Він ледь не сказав «міркування».
— І правильно, що були. — Вона стисло розповіла йому, що часткою системи було жіноче тіло.
— І для виробництва прянощів теж?
— Ми думаємо, що так.
— Огидно!
— Це дітвацтво, — дорікнула вона йому.
У такі моменти він відчував до неї сильну неприязнь. Колись докоряв їй, що Превелебні Матері усунулися зі «спільного потоку людських емоцій», а вона дала йому точнісінько таку ж відповідь.
Дітвацтво!
— На це, схоже, немає ліків, — сказав він. — Ганебна вада мого характеру.
— Ти задумав дебатувати зі мною на моральні теми?
Йому здалося, що він почув гнів у її голосі.
— Навіть не етичні. Ми працюємо за іншими правилами.
— Правила часто є претекстом для ігнорування співчуття.
— Невже я чую слабке відлуння совісті у Превелебної Матері?
— Це було б сумно. Мої Сестри послали б мене у вигнання, якби вирішили, що я керуюся совістю.
— Вас можна підштовхувати, але не керувати вами.
— Дуже добре, Дункане! Відкрито ставши ментатом, ти значно більше мені подобаєшся.
— Я не довіряю твоїм уподобанням.
Вона голосно засміялася.
— Зовсім як Белл!
Він дивився на неї, остовпівши, поринувши в її сміх. Цей сміх змусив його зненацька здогадатися, як утекти від своїх наглядачів, вирватися з постійних бене-ґессеритських маніпуляцій і жити власним життям. Шлях виходу пролягав не крізь механізми, а крізь вади Сестринства. Абсолюти, якими, на думку Сестер, вони оточили й тримали його, насправді були виходом!
«Шіана теж це знає! Ось приманка, якою вона помахує мені перед носом!»
Не дочекавшись відповіді Айдаго, Одраде сказала:
— Розкажи мені про інші життя.
— Це неправильний вислів. Я думаю про них як про одне неперервне життя.
— Без смертей!
Він мовчки дав сформуватися відповіді. Серійні спогади: смерті були так само інформативними, як і життя. Скільки разів він був убитий самим Лето!
— Смерті не переривали моїх спогадів.
— Дивний різновид безсмертя, — зауважила вона. — Ти знаєш, правда, що Пани тлейлаксу самі себе відтворюють? Але ти — чого вони сподівалися досягти, змішуючи різних гхол в одному тілі?
— Спитай Скителі.
— Белл не сумнівалася, що ти ментат. Вона буде в захваті.
— А я думаю, що ні.
— Я простежу, щоб вона була в захваті. Ой! У мене так багато запитань, що й не знаю, з чого почати. — Вона придивлялася до нього, приклавши ліву руку до підборіддя.
Питання? Крізь свідомість Айдаго пропливли вимоги ментата. Він дозволив питанням, які стільки разів ставив собі, рухатися вільно, творячи свої схеми. «Чого тлейлаксу прагнули в мені?» Не могли помістити клітини з усіх його гхол у цю інкарнацію. А проте… він мав усі пам’яті. Яке космічне сполучення згромадило всі ці життя в одне «я»? Чи було це вказівкою до видінь, що приходили до нього у Великому Трюмі? У розумі Айдаго сформувався напівспогад: його тіло в теплій рідині, живиться крізь трубки, його масажують машини, зондують і досліджують тлейлаксанські спостерігачі. Він відчував мурмотіння відповідей його наполовину приспаних сутностей. Слова не мали значень. Неначе чув чужу мову з власних уст, хоча знав, що це звичайний ґалах.
Масштаб того, що він відчував у тлейлаксу, наповнив його благоговійним жахом. Досліджували космос, якого ніхто більше не смів торкнутися, крім Бене Ґессерит. Те, що Бене Тлейлакс робили це з егоїстичних міркувань, не применшувало величі їхніх досягнень. Нескінченні відродження Панів тлейлаксу були гідною нагородою такого зухвальства.
Лицепляси служать для копіювання довільного життя, довільного розуму. Масштаб тлейлаксанської мрії був так само дивовижним, як і здобутки Бене Ґессерит.
— Скителі зізнається, що пам’ятає часи Муад’Діба, — промовила Одраде. — Одного дня ви з ним зможете порівняти свої спостереження.
— Цей різновид безсмертя є гральною картою в його торгах, — перестеріг Айдаго. — Може він продати його Всечесним Матронам?
— Може. Пішли. Повертаймось до твого помешкання.
У кабінеті Айдаго вона жестом вказала на крісло за його консоллю, а він замислився, чи вона досі прагне здобути його таємниці. Схилилася над ним, маніпулюючи панеллю керування. Проєктор над їхніми головами висвітлив пустельний пейзаж. Дюни котилися аж до лінії обрію.
— Капітула? — спитала вона. — Широка смуга вздовж нашого екватора.
Його охопило піднесення.
— Ти казала, піщана форель. Та чи є якісь нові черви?
— Шіана сподівається, що невдовзі з’являться.
— Вони потребують великої кількості прянощів як каталізатора.
— Ми пожертвували великим обсягом меланжу. Про каталізатор тобі розповів Лето, чи не так? Що ще ти пам’ятаєш про нього?
— Він стільки разів убивав мене, що мені боляче про це думати.
Вона мала записи з Дар-ес-Балята на Дюні, які це підтверджували.
— Я знаю, що він убивав тебе сам. Чи просто викидав геть, повністю тебе використавши?
— Кілька разів я виправдав його сподівання і мені було дозволено померти природною смертю.
— Його Золотий Шлях був цього вартий?
«Ми не розуміємо його Золотого Шляху і ферментації, яка цей шлях породила». Айдаго сказав це.
— Цікавий підбір слів. Ментат мислить про Тиранові тисячоліття як про ферментацію.
— Що вибухнула в Розсіяння.
— Також і під тиском Голодних Часів.
— Думаєш, він не передбачив голоду?
Вона не відповіла, його ментатське міркування змусило її замовкнути. Золотий Шлях: людство «вибухнуло» у Всесвіт… ніколи більше воно не буде ув’язнене на жодній окремій планеті та підвладне єдиному фатуму. Минули часи, коли всі наші яйця були складені в одному кошику.
— Лето мислив про все людство як про єдиний організм, — сказав Айдаго.
— Та він завербував нас до своєї мрії всупереч нашій волі.
— Ви, Атріди, завжди так робите.
Ви, Атріди!
— То ти сплатив свій борг нам?
— Я цього не казав.
— Ти розумієш мою теперішню дилему, ментате?
— Скільки часу вже працює піщана форель?
— Більше восьми стандартних років.
— З якою швидкістю збільшується наша пустеля?
Наша пустеля! Вона вказала на проєктор.
— Стала втричі більшою, ніж до піщаної форелі.
— Так швидко!
— Шіана сподівається, що малі черви з’являться з дня на день.
— Вони не вийдуть на поверхню, доки не сягнуть приблизно двох метрів завдовжки.
— Так вона й каже.
— Кожен з перлиною свідомості Лето в його «нескінченному сні», — замислено сказав він.
— Так він сказав, а він ніколи не обманював у таких справах.
— Його обмани були тоншими. Як у Превелебних Матерів.
— Ти звинувачуєш нас у брехні?
— Чому Шіана хоче побачитися зі мною?
— Ментати! Думаєте, що ваші питання вже є відповідями. — Одраде труснула головою з вдаваним острахом. — Вона мусить якомога більше довідатися про Тирана як про центр релігійного поклоніння.