Вона спитала, чи зручно йому, і начебто турбувалася його комфортом.
Він оббіг поглядом вітальню.
— Я не бачу іксіан.
Вона невдоволено підібгала губи.
— Ви тому попросили консультації?
«Звичайно ні, відьмо! Я просто практикуюся в мистецтві відволікання уваги. Ти ж не чекаєш, що я розкажу тобі про речі, які хочу приховати. То чого б мені привертати твою увагу до іксіан, коли я знаю: вкрай малоймовірно, щоб якісь небезпечні чужаки вільно пересувалися по вашій клятій планеті? Ах, цей хвалений зв’язок із Іксом, який ми, тлейлаксу, так довго підтримували. Ти про це знаєш! Ви не раз карали іксіан так, щоб вони довго це пам’ятали».
Скителі подумав, що технократи з Ікса навряд чи посміють роздратувати Бене Ґессерит, але вкрай стерегтимуться збудити гнів Всечесних Матрон. Наявність цього не-корабля вказувала на таємну торгівлю, але ціна його мусила бути руйнівною, а обставини — винятковими. Ці блудниці з Розсіяння — огидні й небезпечні істоти. Скителі здогадувався, що вони й самі могли потребувати Ікса. А Ікс може таємно протиставлятися блудницям, укладаючи угоду з Бене Ґессерит. Але межі їхніх дій були тісними, а шанси наразитися на зраду — численними.
Ці думки давали йому потіху під час торгу. Одраде, бувши в непевному настрої, кілька разів лякала Скителі, замовкаючи й втупившись у нього на бене-ґессеритський лад. Такі періоди мовчання викликали в нього тривогу.
Ставки у цих торгах були високими — не меншими за виживання їх обох, і завжди в цьому горщику варилися делікатні речі: влада, контроль над людським Усесвітом, усталення власних звичаїв як домінантного зразка.
«Дай мені дірочку, яку я зможу розширити, — думав Скителі. — Дай мені власних лицеплясів. Дай мені слуг, які виконуватимуть лише мої накази».
— Я прошу дрібниці, — сказав він. — Прагну особистої вигоди, власних слуг.
Одраде далі дивилася на нього у тій зваженій бене-ґессеритській манері, що, здавалося, здирала маски й зазирала глибоко під шкіру.
«Та я маю маски, яких ти не проб’єш».
Він бачив, що викликає в неї відразу, — помічав це по тому, як її погляд по черзі зосереджується на його окремих рисах. Знав, що вона думає. «Дрібненька фігурка з вузьким личком і шахрайськими очима. Трикутний виступ волосся — вдовиний клин». Очі Одраде помандрували вниз: «крихітний рот з гострими зубами і шпичастими іклами».
Скителі знав, що зовні є постаттю з найнебезпечніших, найтривожніших людських міфів. Одраде питала себе: «Чому Бене Тлейлакс вибрали саме таку фізичну зовнішність, якщо їхній контроль над генетикою міг дати щось імпозантніше?»
Саме тому, що тебе це дратує, повіндське сміття!
Негайно ж подумав про ще одне типове: «Бене Ґессерит рідко розкидають сміття».
Сміття, бруд.
Скителі бачив брудні наслідки численних діянь Бене Ґессерит. «Гляньте, що сталося з Дюною! Спалена на жужіль, бо ви, жінки Шайтана, вибрали цю святу землю, щоб кинути виклик блудницям. Навіть відроджені посланці нашого Пророка згинули через їхню відплату. Усі вони мертві!»
І він насилу смів обдумати власні втрати. Жодна тлейлаксанська планета не уникла долі Дюни. Це все наробили Бене Ґессерит! А він мусить витримувати їхню толерантність — втікач, у якого тільки й є, що Божа підтримка.
Він спитав Одраде про розсипане сміття на Дюні.
— Ти знаєш, що подібне може статися лише тоді, коли ми у крайній скруті.
— І тому ви стягли на Дюну насилля цих блудниць?
Вона не хотіла про це розмовляти.
Один із покійних колег Скителі сказав: «Бене Ґессерит залишають прості сліди. Можеш подумати, що вони складні, та як придивишся зблизька, їхні дороги виявляються згладженими».
Цей колега і всі інші були вирізані блудницями. Єдина їхня надія виживання — клітини у нуль-ентропійній капсулі. Ось усе, що зосталося з мудрості мертвого Пана!
Одраде хотіла здобути більше технічної інформації про аксолотлеві контейнери. Ох, як спритно вона формулювала свої питання!
Торг за виживання, а кожна дрібка так багато важила. Що він отримав за ті скупо відмірені крихти даних про аксолотлеві резервуари? Час від часу Одраде брала його на прогулянки за межами корабля. Але вся планета була для нього такою ж в’язницею, як цей корабель. Куди він міг піти, щоб відьми не знайшли його?
Що вони робили зі своїми аксолотлевими контейнерами? Він не мав певності навіть у цьому. Відьми такі майстрині брехні.
Чи було помилкою надавати навіть таку обмежену інформацію? Тепер він усвідомив, що виклав їм значно більше, ніж самі лише голі біотехнічні деталі, якими обмежився. Вони, вочевидь, зміркували, як Пани творили своє обмежене безсмертя — постійні гхола-змінники, що росли в контейнерах. І це теж втрачено! Він хотів викричати це їй у дикій люті.
Питання… очевидні питання.
Він відбивав її питання багатослівними аргументами про «мою потребу у слугах-лицеплясах і власній консолі керування Кораблесистемою».
Вона була хитрою і непохитною, намагаючись здобути більше знань про контейнери.
— Інформація про виготовлення меланжу в наших контейнерах може схилити нас у бік ліберальнішого ставлення до нашого гостя.
«Наші контейнери! Наш гість!»
Ці жінки були як пласталеві стіни. Жодного контейнера для персонального вжитку. Уся ця тлейлаксанська потуга зникла. То була думка, повна розпачливого жалю до самого себе. Та він відновив сили, нагадавши собі: Бог, вочевидь, випробовує його винахідливість. «Вони думають, що піймали мене в пастку». Але їхні обмеження болісні. Жодних слуг-лицеплясів? Дуже добре. Він пошукає інших слуг. Не лицеплясів.
Скителі відчув страждання, найглибші впродовж своїх численних життів, подумавши про втрачених лицеплясів — цих багатоликих невільників. Прокляття на цих жінок і їхні вдавання, начебто вони поділяють Велику Віру. Всюдисущі аколітки та Превелебні Матері, що постійно нюшать довкола! Шпигуни. Всюди комунікатори. Гнітюче.
Тільки-но прибувши на Капітулу, він відчував сором’язливість, що витала довкола його наглядачок, замкнутість, яка посилювалася, коли він намагався встановити, як працює їхня система. Пізніше почав сприймати це як кругову оборону при кожній загрозі. Що наше, те наше. Тобі вхід заборонено!
Скителі розпізнав у цьому батьківську поставу, материнський погляд на людство. «Поводься добре, а то ми тебе покараємо». А бене-ґессеритських покарань слід було уникати.
Тим часом як Одраде вперто вимагала більшого, ніж він міг дати, Скителі зосередив увагу на типовому, яке напевне було справжнім: «Вони нездатні на любов». Дивно, але мусив із цим погодитися. Ні любов, ні ненависть не були раціональними. Він думав про ці емоції як про темні фонтани, що затіняють простір довкола себе. Вибухи примітивної стихії, які бризкають на людей, що нічого такого не очікують.
Як ця жінка торохтить! Він стежив за нею, насправді не слухаючи. Якими були їхні вади? Чи було слабкістю те, що вони уникали музики? Боялися таємної гри емоцій? Ця антипатія здавалася усталеним рефлексом, але інколи рефлекс виявлявся ненадійним. За свої численні життя він бачив відьом, що неприховано насолоджувалися музикою. Коли почав розпитувати Одраде про це, вона дуже розпалилася, а він запідозрив, що це обдуманий спектакль, який мав увести його в оману.
— Ми не можемо дозволити собі відволікатися!
— Невже ви ніколи не відтворюєте в пам’яті великих музичних спектаклів? Мені казали, що за давніх часів…
— Яка користь з музики, що виконується на інструментах, невідомих більшості людей?
— О? Яких інструментах?
— Де тепер знайти піаніно? — Далі цей вдаваний гнів. — Жахливий інструмент для налаштування, а ще складніший для гри.