«Прошу, Сестро! — благали полчища Лампадаса. — Витримай!»
«Думаєте, я можу звідси втекти?» Це змусило їх замовкнути, тільки один голос слабко протестував: «Пам’ятай! Ми як древня лялька: сім разів униз, вісім разів угору». Голос приходив разом з образом фігурки, що погойдувалася. Маленька червона лялечка, усміхнуте обличчя Будди та руки, сплетені на товстому череві.
— Ти, вочевидь, маєш на увазі відроджених посланців Бога-Імператора, — сказала Люцілла. — Я про дещо інше.
Велика Всечесна Матрона якийсь час обмірковувала це. Оранжеве полум’я в її очах зблякло.
«Вона зі мною грається, — подумала Люцілла. — Намислила мене вбити і згодувати своєму котику».
«Але подумай, яку тактичну інформацію ти б доставила, якби ми втекли!»
Ми! Та годі було заперечити доречність цього протесту. Її клітку вивезли з ліхтера ще за денного світла. Підходи до лігвища Павучої Королеви було заплановано так, щоб ускладнити доступ, але це планування розсмішило Люціллу. Дуже давнє, застаріле планування. Вузькі місця на доріжках зі спостережними башточками, що виростали з-під землі, мов матово-сірі гриби, які в належних місцях з’являються на своїй грибниці. У критичних місцях круті повороти. Жоден звичайний наземний транспортник не міг би подолати такі повороти на високій швидкості.
Вона згадала, що про це йшлося у Теґовій критиці захисту Перехрестя. Безглуздий захист. Досить привезти тяжку техніку чи якось інакше пробитися крізь ці примітивні інсталяції — й противника ув’язнено в ізольованих об’єктах. Там, природно, є підземні комунікації, але їх можна зруйнувати вибухівкою. Зв’язати їх, відрізати від джерел постачання — і впадуть один за одним. Дорогоцінна енергія не тектиме більше вашими трубами, ідіотки! Видимість безпеки — от що підтримують Всечесні Матрони. Для самозаспокоєння! Їхні захисники мусять витрачати багато енергії на пустопорожні демонстрації, щоб дати цим жінкам фальшиве почуття безпеки.
Коридори! Не забудь про коридори!
Так, коридори у цій колосальній будівлі були величезними, достатніми, щоб помістити гігантські контейнери, в яких Навігатори Гільдії змушені були мешкати на земній поверхні. Внизу, вздовж окремих приміщень, — вентиляційні системи для відведення і повернення витоків меланжевого газу. Люцілла могла собі уявити люки, що відкриваються і закриваються з грюканням і вібрацією. Схоже, гільдієрам не заважають гучні звуки. Лінії передачі енергії до мобільних силових підвісок, мов товсті чорні змії, звивалися крізь коридори та вповзали до кожної кімнати, яку вона бачила мигцем. Усе для того, щоб завадити Навігатору нюшити там, де він захоче.
Багато людей, яких вона побачила, мали провідники-напульсники. Навіть Всечесні Матрони. Тож можуть тут заблукати. А понад усім височіє гігантський купол даху з фалічними вежами. Новим мешканцям це здалося привабливим. Надійна ізоляція від грубого довкілля (куди й так ніхто з поважних людей не ходив, хіба що вбити когось чи простежити за рабами, їхньою кумедною роботою і розвагами). Більшість того, що вона бачила, здавалося занедбаним, це свідчило про мінімальні витрати на підтримку ладу. «Вони небагато змінили. Отже, складений Теґом план місцевості досі точний».
«Бачиш, якими цінними можуть бути твої спостереження?»
Велика Всечесна Матрона вийшла із задуми.
— Можливо, я дозволю тобі жити. За умови, що ти вгамуєш частку моєї цікавості.
— Звідки певність, що я не відповім на твою цікавість потоком чистого лайна?
Вульгарність розвеселила Велику Всечесну Матрону. Вона ледь не засміялася. Схоже, ніхто досі її не перестеріг, що слід бути насторожі з Бене Ґессерит, коли вони вдаються до вульгарності. Причиною такої поведінки є певність у якійсь загрозі. «Без Голосу, еге ж? Вона думає, що це єдиний мій засіб?» Велика Всечесна Матрона сказала та відреагувала достатньо, щоб дати будь-якій Превелебній Матері надійне руків’я для керування нею. Сигнали тіла і мови завжди містять більше інформації, ніж необхідно для розуміння. Можна вдатися до цієї неминучої додаткової інформації.
— Ти вважаєш нас привабливими? — спитала Велика Всечесна Матрона.
«Дивне питання».
— Люди з Розсіяння мають певну привабливість. — «Хай вона думає, що я бачила багатьох їх, і її ворогів теж». — Ви екзотичні, себто незвичайні і нові.
— А наша сексуальна справність?
— Природно, що в цьому є аура. Збудлива та магнетична для декого.
— Але не для тебе.
«Переходь до підборіддя! — Це була підказка полчищ. — Чому ні?»
— Я оглядала твоє підборіддя, Всечесна Матроно.
— Оглядала? — Здивовано.
— Це, очевидно, підборіддя з твого дитинства. Ти мала б пишатися цією пам’яткою юності.
«Геть не вдоволена, але незугарна це показати. Бий у підборіддя знову».
— Б’юся об заклад, що коханці часто прагнуть цілувати твоє підборіддя, — промовила Люцілла.
А тепер гнів, якому вона теж не може дати волю. «Ану, залякай мене! Попередь, щоб я не вдавалася до Голосу».
— Цілувати підборіддя, — повторив Футар.
— Я сказала: пізніше, котику. А зараз стули пельку!
«Розрядилася на бідному котику».
— Але в тебе є питання, які ти хочеш мені поставити, — сказала Люцілла. Чистісінький мед. Черговий застережний сигнал для тих, хто знає, що й до чого. «Я одна з тих, що все заливають цукровим сиропом: “Як мило! Як приємно бути у твоєму товаристві. Хіба це не прекрасно! Яка ж ти розумна, що придбала це так дешево! Легко. Швидко”. Вставте власне означення».
Велика Всечесна Матрона якийсь час збиралася з силами. Відчувала, що потрапила у незручне становище, але не могла сказати, як до цього дійшло. Приховала цю миттєву розгубленість загадковою усмішкою, тоді промовила:
— Але я казала, що випущу тебе.
Натиснула щось збоку крісла, секція циліндричної клітки від’їхала вбік, забравши з собою шиґаструнну сітку. Тієї ж миті з панелі в підлозі піднялося низьке крісло. Просто перед нею, менше ніж за крок.
Люцілла сіла на крісло, майже торкаючись колінами своєї інквізиторки. «Ноги. Пам’ятай, що вони убивають ногами». Зігнула пальці, усвідомлюючи, що стискає долоні в кулаки. Клята напруга!
— Тобі слід поїсти й попити, — сказала Велика Всечесна Матрона. Штовхнула щось інше збоку свого крісла. Перед Люціллою з’явилася таця: тарілка, ложка, склянка, повна червоної рідини. «Показує мені свої іграшки».
Люцілла взяла склянку.
«Отрута? Спершу понюхай».
Вона спробувала напій. Стимчай і меланж. «Але ж я голодна».
Люцілла повернула на тацю порожню склянку. Напій залишив їй на язику гострий запах меланжу. «Що вона робить? Заманює мене?» Люцілла відчула приплив полегшення від прянощів. У тарілці були боби в пікантному соусі. Перевіривши першу ложку страви, чи немає там небажаних додатків, Люцілла з’їла її всю. Часник у соусі. На мить вона поринула в Пам’ять, шукаючи інформації про цей інгредієнт — додаток до витонченої кухні, засіб проти вовкулак, сильні ліки проти здуття.
— Тобі смакує наша їжа?
Люцілла обтерла підборіддя.
— Дуже смачно. Ти заслужила компліменти за вибір кухаря. — «Ніколи не хвали кухаря у приватній садибі. Кухаря можна замінити. Господиня незамінна». — Приємний акцент часнику.
— Ми вивчили частину бібліотеки, порятованої з Лампадаса. — Зловтішання: «Бачиш, що ви втратили?» — Так мало сенсу у всій цій писанині.
«Вона хоче, щоб ти була її бібліотекаркою?» Люцілла мовчки чекала.