— Частина моїх помічниць вважає, що там можуть бути вказівки стосовно вашого відьомського гнізда чи принаймні спосіб швидко його ліквідувати. Стільки мов!
«Вона потребує перекладача? Прикинься тупою!»
— Що тебе цікавить?
— Дуже небагато. Хто міг би потребувати відомостей про Батлеріанський Джигад?
— Вони теж нищили бібліотеки.
— Не стався до мене протекційно!
«Вона кмітливіша, ніж ми думали. Вдайся до щирості».
— Я думала, що це до мене ставляться протекційно.
— Послухай мене, відьмо! Думаєш, що можеш бути безжалісною, захищаючи своє гніздо, та ти не знаєш, що таке бути безжалісною.
— Думаю, ти ще не сказала мені, як я маю вдовольнити твою цікавість.
— Ми хочемо твоєї науки, відьмо! — Вона знизила голос. — З твоєю допомогою ми могли б досягти утопії.
«І здолати всіх твоїх ворогів, щоразу досягаючи оргазму».
— Ти вважаєш, що наука приховує ключі до утопії?
— І кращої організації наших справ.
«Пам’ятай: бюрократія возвеличує конформізм… Зроби так, щоб ”фатальна дурість” возвеличилася до рангу релігії».
— Парадокс, Велика Всечесна Матроно. Наука мусить бути новаторською. Приносити зміни. Тому наука та бюрократія ведуть невпинну війну.
«Знає вона своє коріння?»
— Та подумай про силу! Продумай про те, що можеш контролювати! — «Не знає».
Припущення Всечесної Матрони стосовно контролю захопили Люціллу. Контролюєш свій Всесвіт, не врівноважуючи його. Твій погляд постійно звернений назовні і ніколи — всередину. Не вчишся відчувати власні тонкі реакції, нарощуєш м’язи (сили, владу), щоб подолати все, окреслене тобою як перепона. Чи ці жінки сліпі?
Коли Люцілла не озвалася, заговорила Всечесна Матрона:
— Ми знайшли в бібліотеці багато інформації про Бене Тлейлакс. Ви приєднувалися до них у багатьох проєктах, відьмо. Численних проєктах: обнулення невидимості не-кораблів, проникнення в таємниці живої клітини, ваша Міссіонарія Протектіва і ще щось, назване «Мовою Бога».
Люцілла роблено посміхнулася. Вона боїться, що десь у всьому цьому може бути справжній бог? «Дай їй трохи посмакувати! Будь щирою!»
— Ми ні в чому не приєднувалися до тлейлаксу. Ваші люди неправильно витлумачили знайдене. Тебе турбує протекційне ставлення? Як гадаєш, що відчував би з цього приводу Бог? Ми прищеплюємо захисні релігії, які мають нам допомогти. Такою є функція Міссіонарії. Тлейлаксу мають одну-єдину релігію.
— Ви організовуєте релігії?
— Не до кінця. Організаційний підхід до релігії завжди є апологетичним. Містить у собі виправдання. А ми не виправдовуємося.
— Ти починаєш викликати в мене нудьгу. Чого ми так мало знайшли про Бога-Імператора? — «Вхопила кігтями».
— Можливо, ваші люди знищили ці матеріали.
— Ах, то ви цікавитеся ним.
«Як і ви, мадам Павучихо!»
— Я припустила б, Велика Всечесна Матроно, що Лето ІІ і його Золотий Шлях були предметом вивчення у багатьох ваших академічних осередках.
«Це було жорстоко!»
— Ми не маємо академічних осередків.
— Твоя зацікавленість ним несподівана для мене.
— Випадкова зацікавленість, не більше.
«А цей Футар вискочив з дуба, розколотого блискавкою!»
— Ми називаємо його Золотий Шлях «гонитвою за папірцем». Він здмухував клаптики паперу в нескінченні вітри й казав: «Бачите? Ось як воно летить!» Це і є Розсіяння.
— Дехто віддає перевагу назві «Пошук».
— Він справді міг передбачати майбутнє? Це вас цікавить? — В яблучко!
Велика Всечесна Матрона кашлянула в кулак.
— Ми кажемо, що Муад’Діб творив майбутнє. Лето ІІ зробив його несотворенним.
— Та коли б я могла знати…
— Прошу! Велика Всечесна Матроно! Люди, які прагнуть, щоб оракул передбачив їхнє життя, насправді хочуть знати, де сховано скарб.
— Та звичайно ж!
— Знати все майбутнє, аби ніщо не застало тебе зненацька? Про це йдеться?
— Аж забагато слів.
— Ти не хочеш майбутнього, хочеш нескінченно продовжити теперішнє.
— Я не зуміла б висловити це краще.
— І ти казала, що я викликаю в тебе нудьгу!
— Що?
«Оранжеві плямки в очах. Стережись».
— Жодних несподіванок? Ніколи? Що може бути нуднішим?
— Ах… Ох! Але я не це мала на увазі.
— Тоді, боюся, я не розумію, чого ти хочеш, Велика Всечесна Матроно.
— Байдуже. Повернемося до цього завтра.
«Відстрочка!»
Велика Всечесна Матрона підвелася.
— Назад до клітки.
— Їсти? — Голос Футара звучав жалібно.
— Маю для тебе чудову їжу внизу, котику. А потім потру тобі спину.
Люцілла ввійшла до своєї клітки. Велика Всечесна Матрона кинула їй услід подушку з крісла.
— Використай це як захист від шиґаструни. Бачиш, якою милою можу я бути?
Двері клітки з клацанням зачинилися.
Футар у своїй клітці в’їхав назад у стіну. Панель за ним закрилася.
— Стають такими неспокійними, коли голодні, — сказала Велика Всечесна Матрона. Відкрила двері кімнати і на мить оглянулася на Люціллу. — Тут ніхто тебе не потурбує. Я забороняю будь-кому іншому входити до цієї кімнати.
***
Багато речей, які ми виконуємо природно, стають складними лише тоді, коли ми намагаємося перетворити їх на інтелектуальні об’єкти. Можна мати так багато знань з якоїсь теми, що стати в ній цілковитим невігласом.
Одраде періодично обідала з аколітками та їхніми Прокторками-Наглядачками, найбезпосереднішими вартівницями у цій в’язниці для умів, звідки багато хто ніколи не звільниться.
Те, що думали і робили аколітки, справді давало глибинам свідомості Матері Настоятельки відомості про те, як справно функціонує Капітула. Аколітки висловлювали свої настрої та передчуття куди пряміше, ніж Превелебні Матері. Повні Сестри дуже добре вміли бути невидимими у свої найгірші моменти. Не намагалися приховати найголовніше, але кожна могла вийти до саду чи зачинити двері й зникнути сторожовим псам з очей.
Не те що аколітки.
Цими днями у мешканців Централі було обмаль вільного часу. Навіть крізь обідні зали протікали постійні потоки, незважаючи на пору дня. Робочі зміни позсовувано, але Превелебним Матерям нескладно було пристосувати свій добовий ритм до незвичного розкладу. Та Одраде не могла витрачати енергію на подібні пристосування. Під час вечірньої трапези зупинилася у дверях до Зали Аколіток і почула, як наче за раптовим сигналом «цить» западає тиша.
Навіть те, як вони підносять їжу до рота, могло про дещо сповістити. Куди спрямовані очі, коли столове приладдя рухається до губ? Що це за швидке наколювання й таке ж швидке пережовування перед конвульсивним заковтуванням? Варто до цього придивитися. Ця аколітка перетравлює якісь душевні розлади. А ця замислена, отам, дивиться на кожну ложку страви, наче міркує, як у цій юшці приховали отруту? З цих очей можна здогадатися про творчий розум. Слід випробувати її на відповідальнішій посаді.
Одраде ввійшла до зали.
Підлогу було викладено шахівницею великих чорних і білих кліток із пласу, практично невразливого на подряпини. Аколітки запевняли, що Превелебні Матері використовують її як гральну дошку. «Ставлять одну з нас тут, іншу там, а ще кількох вздовж цієї центральної лінії. Тоді роблять ними ходи — переможець отримує все».
Одраде сіла в кутку столу край західних вікон. Аколітки звільнили їй місце, їхні рухи були тихими, поведінка скромною.
Ця зала була частиною найдревнішої конструкції Капітули. Збудована з дерева, стелю підтримують балки з чистими прольотами, напрочуд товсті й тяжкі, викінчені матовою черню. Метрів у двадцять п’ять завдовжки, без з’єднань і швів. Десь на Капітулі росла діброва генетично скроєних дубів. На дбайливо доглянутій плантації вони тяглися до сонячних променів. Дерева сягали щонайменше тридцяти метрів без крони, стовбури мали в діаметрі більше двох метрів. Їх посадили, коли будували цю залу, — щоб замінити теперішні балки у належний час. Балки мали витримати дев’ятнадцять сотень стандартних років.