— Тобі б сподобалося бути коником?
— Що? — вирвалося в дівчини, але вона відповіла Матері Настоятельці усмішкою. Не стривожено. Навіть тепло. Усі знали, що Мати Настоятелька допускає почуття.
— Ти, звичайно, не розумієш, — промовила Одраде.
— Ні, Мати Настоятелько, — далі з усмішкою й терпляче.
Одраде дозволила собі пробігтися поглядом по цьому юному обличчі. Ясно-блакитні очі, яких іще не поглинула, навіть не торкнулася синява Агонії прянощів. Вуста майже як у Белл, проте без злостивості. Надійні м’язи, надійний розум. Могла б добре передбачати потреби Матері Настоятельки. Про це свідчать завдання з картою і звіт. Чутлива. Це йде в парі з непересічним інтелектом. Либонь, ніколи не здійметься на саму вершину, але завжди посідатиме ключові позиції, де будуть потрібними саме її чесноти.
«Чому я сіла поруч із нею?»
Одраде часто вибирала якусь компаньйонку під час застільних відвідин. Здебільшого аколітку. Завдяки їм стільки можна довідатися. До кабінету Матері Настоятельки часто надходили звіти: особисті спостереження Прокторок стосовно тієї чи тієї аколітки. Та інколи Одраде вибирала місце з причини, яку не могла пояснити. «Так, як сьогодні. Чому ця?»
До розмов доходило рідко, хіба що Мати Настоятелька сама їх починала. Зазвичай лагідний вступ, тоді легкий перехід до інтимніших справ. Усі інші довкола пильно слухали.
У такі моменти Одраде часто творила атмосферу майже релігійного спокою. Це заспокоювало нервових. Аколітки були… ну що ж, аколітками, але Мати Настоятелька була найвищою з усіх відьмою. Нервовість була природною.
Хтось позаду Одраде прошепотів:
— Цього вечора вона тримає Стреггі на вуглинках.
На вуглинках. Одраде знала цей вислів. Його вживали за часів, коли вона сама була аколіткою. Тож ім’я цієї дівчини Стреггі. Хай воно залишиться непромовленим. Імена приховують у собі магію.
— Тобі смакував сьогоднішній обід? — спитала Одраде.
— Він прийнятний, Мати Настоятелько. — Зазвичай співрозмовниці Одраде намагалися не висловлювати фальшивих думок, але Стреггі спантеличила зміна теми.
— Кухарі його переварили, — зауважила Одраде.
— Вони служать багатьом, то як же їм догодити всім, Мати Настоятелько?
«Каже, що думає, і каже це добре».
— Твоя ліва рука тремтить, — промовила Одраде.
— Я хвилююся, розмовляючи з вами, Мати Настоятелько. І я саме вийшла з тренувальної зали. Сьогоднішнє тренування було дуже втомливим.
Одраде проаналізувала тремтіння.
— Тобі наказали робити вправи з витягнутими вгору руками.
— За ваших часів це було боляче, Мати Настоятелько? (За давніх часів).
— Так само боляче, як і сьогодні. Учителі мені казали, що біль навчає.
Це пом’якшило ситуацію. Спільний досвід на жаргоні Прокторок.
— Я не зрозуміла, що ви сказали про коней, Мати Настоятелько. — Стреггі глянула у свою тарілку. — Це не може бути конина. Я певна, що…
Одраде голосно засміялася, привернувши до себе здивовані погляди. Поклала руку Стреггі на передпліччя та лагідно усміхнулася.
— Дякую, моя люба. Уже багато років ніхто так не веселив мене. Сподіваюся, це буде початком довгого й радісного спілкування.
— Дякую, Мати Настоятелько, але я…
— Я поясню про коня. Це мій маленький особистий жарт, і я не мала наміру тебе принизити. Я хочу, щоб ти носила на плечах малу дитину, хлопчика. Щоб він рухався швидше, ніж дозволяють йому короткі ніжки.
— Як побажаєте, Мати Настоятелько. — Ні застережень, ні питань. Питання були, але в належний час з’являться й відповіді, і Стреггі це знала.
Магічний час.
— Як тебе звати? — спитала Одраде, прибравши руку.
— Стреггі, Мати Настоятелько. Алоана Стреггі.
— Відпочивай спокійно, Стреггі. Я займуся садами. Вони потрібні нам як для моралі, так і для їжі. Ще цього вечора зголосися до Розподілу. Скажи їм, що завтра о шостій ранку я потребую тебе у своєму кабінеті.
— Я буду там, Мати Настоятелько. Мені й далі наносити позначення на вашу карту? — Одраде вже підводилася, щоб вийти.
— Поки що так, Стреггі. Та попроси Розподіл прислати нову аколітку й починай її навчати. Невдовзі ти будеш надто зайнята, щоб працювати ще й з картою.
— Дякую, Мати Настоятелько. Пустеля дуже швидко росте.
Слова Стреггі принесли Одраде певне задоволення, розганяючи похмурий настрій, що переслідував її більшу частину цього дня.
Цикл дістав ще один шанс і знову почав обертатися, змушений до цього глибинними силами, званими «життям», «любов’ю» та іншими зайвими етикетками.
«Так воно крутиться. Так воно відновлюється. Магія. Яке чорнокнижжя може відвернути твою увагу від цього чуда?»
Зі свого кабінету вона віддала наказ Погодній службі, тоді вимкнула інструменти на робочому столі й підійшла до еркерного вікна. У темряві ночі Капітула світилася ясно-червоним блиском численних наземних вогнів, що відбивалися від низьких хмар. Це надавало дахам і стінам романтики, яку Одраде швидко відкинула.
Романтика? У тому, що вона зробила в обідній залі аколіток, не було жодної романтики.
«Я врешті-решт це зробила. Взяла на себе зобов’язання. Тепер Дункан мусить повернути пам’ять нашому башарові. Делікатне завдання».
Вона й далі вдивлялася в ніч, придушуючи корчі в шлунку.
«Зобов’язала не тільки сама себе, а й те, що зосталося від мого Сестринства. Отак воно, Тар».
«Так, я це відчуваю, а твій план ризикований».
Збиралося на дощ. Одраде відчула це в повітрі, що просочувалося крізь вентиляційні отвори довкола вікон. Нема потреби читати погодну депешу. Зрештою, останнім часом вона рідко це робила. Чого морочитися? Але звіт Стреггі містив серйозну пересторогу.
Дощі ставали дедалі рідшими, а зустрічали їх радше прихильно. Сестри виходили в дощ і гуляли під ним попри холод. За кожним дощем, який вона бачила, приховувалося те саме питання: «Чи це не останній?»
Працівники Погодної служби робили героїчні зусилля, щоб утримати сухою пустелю, яка постійно розширювалася, водночас зрошуючи райони землеробства. Одраде не знала, як вони, виконуючи її розпорядження, влаштували цей дощ. Невдовзі не зможуть уже виконувати таких наказів, навіть від Матері Настоятельки. «Пустеля тріумфуватиме, бо саме це ми привели в рух».
Вона розчинила центральну частину вікна. Вітер на цьому рівні припинився. Лише хмари пропливали над головою. Вітер на більшій висоті жене їх геть. Відчуття нагальності в погоді. Повітря було свіжим. Отже, здійснили корекцію температури, щоб принести цю дрібку дощу. Одраде закрила вікно, не маючи бажання вийти надвір. Мати Настоятелька не мала часу грати в гру останнього дощу. Один дощ за весь цей час. А пустеля постійно і невблаганно насувається на них.
«Можемо зображати це на карті і спостерігати. Та що з цією мисливицею в мене за спиною, мисливицею з сокирою, постаттю з нічних кошмарів? Яка карта покаже мені, де вона цього вечора?»
***
Релігія (дитяче наслідування дорослого) — це стисле втілення міфології минулого: здогадів, прихованих припущень довіри до Всесвіту, тих заяв, які чинять люди, прагнучи особистої влади, а це все перемішане з клаптиками просвіти. І завжди остаточною непромовленою заповіддю є «Не став запитань!». Ми зазвичай порушуємо цю заповідь. Праця, до якої ми зобов’язалися, полягає у визволенні уяви, використанні людської уяви для найглибшого почуття творчості.
Мурбелла сиділа, схрестивши ноги, на підлозі тренувальної зали сама, тремтячи після навантажень. Мати Настоятелька була тут пополудні, менше години тому. І, як це часто траплялося, Мурбелла відчувала, що її покинули в гарячковому маренні.
У цьому маренні відлунювали прощальні слова Одраде: «Найтяжчим уроком для аколітки є те, що вона мусить постійно переступати межі. Твої здібності заберуть тебе далі, ніж ти можеш уявити. Тож не уявляй. Розширюй свої межі».