«Глянь на мою працю, мала людино, і зазнай відчаю».
«Але ж це зробили ми, я й мої Сестри».
«Ви?»
— Я відчуваю нову сухість у спеці, — сказала Валлі.
Шіана погодилася. Нема потреби говорити. Підійшла до великого робочого стола, щоб, доки ще мала денне світло, переглянути розкладену на ньому топографічну карту: до неї було прикріплено маленькі прапорці, зелені нитки на шпильках, саме такі, як вона спроєктувала.
Якось Одраде спитала:
— Це справді краще, ніж проєкція?
— Я мушу цього торкатися.
Одраде прийняла це.
Проєкції були блідими. Надто далекими від землі. Не можна було тицьнути пальцем у проєкцію й сказати: «Підемо сюди». Палець у проєкції — це палець у порожньому повітрі.
«Очей ніколи не досить. Тіло мусить відчувати свій світ».
Шіана відчула терпкість чоловічого поту, застояний запах фізичних зусиль. Вона здійняла голову й побачила смаглявого молодика, що стояв у дверях. Гордовита поза, гордовитий погляд.
— О, — сказав він. — Я думав, ти будеш сама, Валлі. Повернуся пізніше.
Один гострий позирк на Шіану — і його вже не було.
«Є багато речей, які тіло мусить відчути, щоб пізнати їх».
— Шіано, чому ти тут? — спитала Валлі.
«Ти, така зайнята в Раді, чого ти тут шукаєш? Не довіряєш мені?»
— Я приїхала сюди поміркувати, що, на думку Міссіонарії, я можу зробити. Вони бачать зброю — міфи Дюни. Мільярди моляться до мене: «Свята, що промовила до Розділеного Бога».
— Мільярди — це не точне число, — зауважила Валлі.
— Але це міра сили, яку бачать у мені Сестри. Ці вірні вважають, що я померла разом із Дюною. Я стала «могутнім духом у пантеоні пригнічених».
— Більше, ніж місіонером?
— Що б сталося, Валлі, якби в цьому світі, який насторожено чекає, з’явилася я з піщаним червом позаду? Імовірність такої появи наповнює частину моїх Сестер надією й острахом.
— Острах я розумію.
«Ще б пак. Різновид тієї ж релігійної прищепи, яку Муад’Діб і його син Тиран напустили на людство, яке ні про що не здогадувалося».
— Чого вони взагалі обмірковують це? — наполягала Валлі.
— Зі мною як точкою опори цього важеля вони зможуть зрушити Всесвіт!
— Та як вони зможуть контролювати таку силу?
— У цьому й проблема. Це ж річ, із природи нестабільна. Релігії ніколи не піддаються дійсному контролю. Проте частина Сестер думає, що вони можуть скеровувати релігію, збудовану довкола мене.
— А якщо їхнє скеровування виявиться недостатнім?
— Вони кажуть, що жіночі релігії завжди пропливають глибше.
— Правда? — Сумнів у верховному джерелі.
Шіана могла тільки кивнути. Інша Пам’ять підтверджувала це.
— Чому?
— Бо всередині нас життя відновлює саме себе.
— І це все? — Відверта недовіра.
— Жінки часто мають славу слабших, невдах і жертв. А люди особливо співчувають тим, що на дні. Я жінка, і якщо Всечесні Матрони прагнуть моєї смерті, мушу бути благословенною.
— Це звучить так, наче ти погоджуєшся з Міссіонарією.
— Коли на тебе полюють, ти обмірковуєш будь-яку стежку порятунку. Мене вшановують. Не можу ігнорувати потенціал.
«Як і небезпеку. Тож моє ім’я стало сяйвом світла в темряві гніту Всечесних Матрон. Як легко перетворити це світло на поглинальне полум’я!»
Ні… план, який вони виробили з Дунканом, був кращим. Утеча з Капітули. Вона була смертельною пасткою не лише для своїх мешканців, а й для мрій Бене Ґессерит.
— Я й досі не розумію, чому ти тут. Може, на нас уже й не полюють.
— Може?
— Та чому саме зараз?
«Не можу сказати прямо, бо тоді сторожові пси знатимуть».
— Я зачарована червами. Частково тому, що одна з моїх предкинь вела першу міграцію на Дюну.
«Ти це пам’ятаєш, Валлі. Ми якось розмовляли про це між пісків, де ніхто нас не чув, крім нас самих. І тепер ти знаєш, чому я тут із відвідинами».
— Пам’ятаю, як ти казала, що вона була справжньою фрименкою.
— І Вчителькою дзен-сунітів.
«Я поведу власну міграцію, Валлі. Та я потребуватиму червів, якими можеш забезпечити лише ти. І це треба зробити швидко. Рапорти з Перехрестя підганяють. Невдовзі повернуться перші кораблі. Цієї ночі… завтра. Боюся того, що вони принесуть».
— Ти й далі зацікавлена в тому, щоб забрати кількох червів назад до Централі, де могла б краще їх вивчити?
«О, так, Валлі! Ти пам’ятаєш».
— Це може бути цікавим. У мене небагато часу для таких справ, але будь-яке здобуте знання може нам допомогти.
— Там для них буде надто вогко.
— Великий Трюм не-корабля на Летовищі можна перетворити на пустельну лабораторію. Пісок, контрольована атмосфера. Основне вже там є, відколи ми привезли першого черва.
Шіана глянула на західне вікно.
— Сонце сідає. Я хотіла б зійти вниз і прогулятися по піску.
«Перші кораблі повернуться цієї ночі?»
— Звичайно, Превелебна Мати. — Валлі відступила вбік, звільнивши дорогу до дверей.
Виходячи, Шіана сказала:
— Пустельну Варту невдовзі доведеться перемістити.
— Ми готові.
Сонце вже ховалося за горизонтом, коли Шіана вийшла з аркоподібної вулиці на краю селища. Вступила у всипану зорями пустелю, вивчаючи довкілля всіма чуттями, як робила це в дитинстві. Ах, есенція кориці. Черви близько.
Вона зупинилася та обернулася на північний схід, у протилежному напрямку від останнього сонячного блиску, на давній фрименський лад приклала долоні над і під очима, обмежуючи цим поле зору та світло. Виглянула з цієї горизонтальної рамки. Хай що падатиме з неба, воно мусить проминути цю вузьку щілину.
«Цієї ночі? З’являться відразу ж після настання темряви, щоб відтягнути мить пояснення. Ціла ніч для роздумів».
Вона чекала з бене-ґессеристською терплячістю.
Вогненна дуга прорисувала тонку лінію на північному горизонті. Ще. Ще. Там Летовище. Сідають.
Шіана відчула, що її серце забилося швидше.
«Прибули!»
І якою буде їхня звістка Сестринству? Хто повертається — воїни-тріумфатори чи втікачі? З огляду на еволюцію плану Одраде, різниця може бути невеликою.
До ранку вона знатиме.
Шіана опустила руки і виявила, що дрижить. Глибоке дихання. Літанія.
Невдовзі вона йшла пустелею, ходою піску, яку пам’ятала з Дюни. Майже забула, як при цьому тягне ноги. Наче вони несуть додатковий тягар. До гри були прикликані рідко вживані м’язи, але хаотичну ходу, раз вивчену, неможливо забути.
«Я колись і не мріяла, що знову ходитиму так».
Якщо сторожові пси викриють цю думку, можуть задуматися, що з їхньою Шіаною.
Подумала, що це поразка її самої. Вона вросла в ритми Капітули. Ця планета розмовляла з нею на підземному рівні. Шіана відчувала землю, дерева і квіти, кожну рослину так, наче це все було її часткою. І ось цей неспокійний рух, щось сказане мовою з іншої планети. Вона відчувала, що пустеля змінюється, і це теж було чужою мовою. Пустеля. Не позбавлена життя, але це життя відрізняється від колись зеленої Капітули.
«Життя менше, але інтенсивніше».
Вона чула пустелю: легенькі ковзання, скрипуче цвірчання комах, темний шелест мисливських крил над головою й швиденьке лопотіння — кенгурові миші, привезені сюди в очікуванні дня, коли черви знову почнуть своє панування.
«Валлі пам’ятатиме, що слід вислати флору і фауну з Дюни».
Шіана зупинилася на вершині високого бархана. Перед нею з краями, змазаними темрявою, розкинувся океан, пійманий у мить зупинки руху, тінисті хвилі б’ються об тінистий пляж цього змінюваного краю. Це було безмежне пустельне море. Походило здалеку, а мало втрапити до місць, ще дивніших, ніж це.
«Заберу тебе туди, якщо зможу».
Нічний бриз, що віяв від суходолів до більш вогких місць позаду неї, наніс шар куряви їй на щоки та ніс, підняв їй волосся, пролітаючи. Вона відчула сум.