— Ми — нерозпізнаваний корабель у нерозпізнаваному Всесвіті, — сказав Айдаго. — Хіба ж не цього ми хотіли?
***
Немає таємниці рівноваги. Мусиш просто відчути хвилі.
Мурбеллі здавалося, що минуло століття від моменту, коли вона усвідомила Дунканове рішення.
«Зникнути в космосі! Покинути мене!»
Незмінне часочуття, здобуте під час Агонії, підказало їй, що насправді від цього усвідомлення минуло всього кілька секунд, але вона відчувала, що знала про його намір із самого початку.
«Його слід зупинити!»
Потяглася до ком-пульта, аж тут Централь задрижала. Тремтіння тривало нескінченно довго, та врешті поволі затихло.
Беллонда вже схопилася на ноги.
— Що…
— Це не-корабель здійнявся з Летовища, — промовила Мурбелла.
Беллонда кинулася до свого ком-пульта, але Мурбелла її зупинила.
— Уже відлетів.
«Вона не повинна бачити мого болю».
— Та хто… — Беллонда замовкла, не договоривши. Сама оцінила послідовність подій і розгледіла те саме, що бачила Мурбелла.
Мурбелла зітхнула. Знала всі лайки людської історії, однак не хотіла вдаватися до жодної з них.
— Я з’їм ланч у приватній їдальні з радницями та хочу, щоб ти була присутня, — сказала Мурбелла. — Скажи Дуані: нехай знову стушкує устриці.
Беллонда почала було протестувати, але все, що в неї вийшло, це:
— Знову?
— Пам’ятаєш, що вчора ввечері я їла сама внизу? — Мурбелла повернулася на своє місце.
«Мати Настоятелька має обов’язки!»
Слід було міняти карти, плисти за течією і одомашнювати Всечесних Матрон.
«Деякі хвилі збивають тебе з ніг, Мурбелло. Та ти підводишся і рухаєшся з ними. Сім разів униз, вісім — угору. Можеш утримувати рівновагу на дивних поверхнях».
«Я знаю, Дар. Добровільна співучасть у вашїй мрії».
Беллонда вдивлялася в неї, аж доки Мурбелла не сказала:
— Під час вчорашнього обіду я посадила радниць на деякій відстані від себе. Це було дивно — лише два столи на всю їдальню.
«Чому я продовжую цю шалену балаканину? Як можу виправдати свою вкрай незвичну поведінку?»
— Ми міркували, чому жодної з нас не допустили до нашої їдальні, — сказала Беллонда.
— Щоб урятувати ваші життя! Але тобі варто було побачити їхню цікавість. Я читала з їхніх губ. Ангеліка сказала: «Вона їсть якусь тушенину. Я чула, як вона розмовляла про це зі своїм шеф-кухарем. Хіба ж не чудовий цей світ, який ми здобули? Мусимо скуштувати цю тушенину, яку вона замовила».
— Куштують, — промовила Беллонда. — Я бачу. — Додала: — Ти знаєш, що Шіана забрала картину ван Гога з… твоєї спальні?
«Чому це так боляче?»
— Я помітила, що її нема.
— Сказала, що позичила її для своєї кімнати на кораблі.
Губи Мурбелли стиснулися.
«Бодай би їх! Дункан і Шіана! Теґ, Скителі… усі вони зникли, і немає змоги податися за ними слідом. Та ми все ще маємо аксолотлеві контейнери і клітини Айдаго від наших дітей. Це не те саме… але близько. Він думає, що втік!»
— Усе гаразд, Мурбелло? — Турбота в голосі Белл.
«Ти перестерігала мене перед дикими речами, Дар, а я не слухала».
— Після трапези заберу своїх радниць на інспекцію Централі. Скажи моїй аколітці, що я хотіла б сидру, перш ніж піти на спочинок.
Беллонда вийшла, побуркуючи. Це було більше в її стилі.
«Куди ти ведеш мене зараз, Дар?»
«Ти хочеш супроводу? Провідника в подорожі твого життя? Заради цього я померла?»
«Але ж вони забрали й ван Гога!»
«Тобі так сильно його бракуватиме?»
«Чому вони забрали його, Дар?»
Відповіддю на це був глузливий сміх, і Мурбелла втішилася, що ніхто більше його не чує.
«Ти не бачиш, що вона задумала?»
«План Міссіонарії!»
«О, щось більше. Це наступна фаза: від Муад’Діба до Тирана, до Всечесних Матрон, до нас, до Шіани, і що далі? Ти цього не бачиш? Розуміння вже на краю твоїх думок. Прийми його, як ти ковтнула б гіркий напій».
Мурбелла здригнулася.
«Бачиш? Гіркі ліки з майбутнього Шіани. Колись ми думали, що всі ліки мусять бути гіркими, а інакше вони неефективні. Солодке не має цілющої сили».
«Це мусить статися, Дар?»
«Дехто захлинеться цими ліками. Та вцілілі зможуть породити цікаві схеми».
***
Парні протилежності окреслюють твої жадання, а твої жадання ув’язнюють тебе.
— Ти навмисне дозволив їм утекти, Даніелю!
Стара жінка витерла руки об заплямований поділ садового фартуха. Був літній ранок, навколо неї цвіли квіти, поблизу на деревах перекликувалися птахи. Небо здавалося туманним, обрій світився жовтим сяйвом.
— Ні, Марті, зараз це було ненавмисне, — відповів Даніель. Зняв капелюх із загнутими крисами, обтер кущувату щетину сивого волосся, знову вдягнув капелюха. — Він застав мене зненацька. Я знав, що він нас бачить, але не підозрював, що він бачить і мережу.
— А я вибрала для них таку гарненьку планету, — сказала Марті. — Одну з найкращих. Справжнє випробування їхніх умінь.
— Нема сенсу нарікати на це, — промовив Даніель. — Вони там, де ми зараз не можемо їх дістати. Хоча він настільки розтягнувся, що я сподівався легко його піймати.
— Вони мали й Пана тлейлаксу, — зауважила Марті. — Я його бачила, коли вони ввійшли під мережу. А я так хотіла вивчити ще одного Пана.
— Не розумію чого. Завжди до нас посвистують, завжди спонукають нас до того, що мусимо їх розтоптати. Я не люблю такого поводження з Панами, і ти добре це знаєш. Якби це було не для них…
— Вони не боги, Даніелю.
— Ми теж.
— Я й далі вважаю, що ти дозволив їм утекти. Так прагнеш обрізати свої троянди!
— А, хай там як, що ти сказала б Панові? — спитав Даніель.
— Я пожартувала б, якби він спитав, хто ми. Вони завжди це питають. Я відповіла б: «А кого ти сподівався, Самого Бога з хвилястою бородою?»
Даніель захихотів.
— Це було б кумедно. Їм так тяжко погодитися з фактом, що лицепляси можуть бути незалежними від них.
— Не розумію чому. Це природна послідовність подій. Вони дали нам силу поглинати спогади і досвід інших людей. Назбирай їх достатньо, і…
— Це ті подоби, які ми приймаємо, Марті.
— Байдуже. Пани мали б знати, що одного дня ми назбираємо їх достатньо, щоб ухвалювати власні рішення стосовно власного майбутнього.
— І їхнього?
— Ох, я попросила би пробачення, поставивши його на належне місце. Можна зробити принаймні це, керуючи іншими. Хіба ж ні, Даніелю?
— Коли ти прибираєш таку міну, Марті, я йду обрізати свої троянди. — Він повернувся до ряду кущів із зеленим листям і чорними квітками у його голову завбільшки.
Марті гукнула йому вслід:
— Збери досить людей, і отримаєш велику кулю знань, Даніелю! Так я йому сказала б. І ці бене-ґессеритки на тому кораблі! Їм я сказала б, скільки їх маю. Ти помітив, якими відчуженими вони здаються, коли ми крадькома на них зиркаємо?
Даніель схилився над чорними трояндами.
Вона дивилася на нього, вперши руки в боки.
— Уже не кажучи про ментатів, — промовив він. — На цьому кораблі було їх двоє, обидва гхоли. Хочеш з ними погратися?
— Пани завжди намагалися контролювати їх також, — сказала вона.
— Цей Пан матиме клопоти, якщо спробує каламутити з цим великим, — зауважив Даніель, відтинаючи пагін від кореневого стовбура трояндового куща. — О, яка гарна.
— Ментати теж! — озвалася Марті. — Я їм сказала б. Їм ціна — десять центів за пучок.
— Центів? Не думаю, щоб вони це зрозуміли. Превелебні Матері — так, але не цей великий ментат. Він ще не настільки витончився.