Звичайно, це здебільшого було недосяжним. Відповідальність! Яке вагоме слово. І як воно пече.
— Я зголодніла, — промовила Одраде. — Наказати, щоб сюди подали ланч?
Беллонда і Тамелейн подивилися на неї.
— Лише пів на дванадцяту, — дорікнула Тамелейн.
— Так чи ні? — наполягала Одраде.
Беллонда й Тамелейн обмінялися поглядами.
— Як забажаєш, — промовила Беллонда.
У Бене Ґессерит казали (Одраде знала), що справи в Сестринстві йдуть куди гладкіше, якщо шлунок Матері Настоятельки вдоволений. Це й перехилило шальку.
Одраде під’єднала інтерком до своєї приватної кухні.
— Ланч для трьох, Дуано. Щось особливе. На твій вибір.
Коли подали ланч, виявилося, що це страва, яку Одраде особливо любила, — тушкована телятина. Дуана делікатно підкреслила смак травами, дрібкою розмарину, а овочі не були розварені. Чудово.
Одраде насолоджувалася кожним шматочком. Інші їли через силу, ледве доносячи ложку до рота.
«Це одна з причин, чому Мати Настоятелька я, а не хтось із них?»
Тим часом, коли аколітка прибирала рештки ланчу, Одраде повернулася до одного зі своїх улюблених питань: «Які чутки ходять у спільних кімнатах і поміж аколіток?»
Зі своїх аколітських часів вона пам’ятала, як дослухалася до слів старших жінок, очікуючи великих істин. Натомість чула дріб’язкові розмови про Сестру таку-й-таку чи про останні проблеми Прокторки Х. Та інколи бар’єри опускалися і випливали важливі дані.
— Надто багато аколіток говорить про бажання відлетіти геть у наше Розсіяння, — прохрипіла Тамелейн. — Як щури з корабля, що тоне, кажу вам.
— Останнім часом є значний інтерес до Архівів, — сказала Беллонда. — Сестри, які знають краще, шукають підтвердження, що певна аколітка має добре виражений генний маркер Сіони.
Одраде це зацікавило. Їхня спільна праматір з епохи Тирана, Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка, передала своїм потомкам дар, що захищав їх від пророчих пошуків. Кожна особа, яка вільно переміщалася Капітулою, поділяла цей предківський захист.
— Добре виражений маркер? — спитала Одраде. — Сумніваються, що ті, про кого вони розпитують, захищені?
— Хочуть розради, — буркнула Беллонда. — А зараз я можу повернутися до Айдаго? Чи то він має генетичний маркер, чи то не має його. Це мене турбує. Чому частина його клітин не має маркера Сіони? Що зробили тлейлаксу?
— Дункан знає про небезпеку, і він не самогубця, — промовила Одраде.
— Ми не знаємо, хто він, — відповіла наріканням Беллонда.
— Імовірно, ментат, а всі ми знаємо, що це може означати, — сказала Тамелейн.
— Я розумію, чого ми тримаємо Мурбеллу, — зауважила Беллонда. — Заради цінної інформації. Але Айдаго і Скителі…
— Годі! — гарикнула Одраде. — Сторожові пси спроможні надто довго гавкати!
Беллонда прийняла це невдоволено. Сторожові пси. Їхній бене-ґессеритський термін для постійного стеження за Сестрами, аби впевнитися, що ніхто не зійшов на криву дорогу. Дуже втомливо для аколіток, але для Превелебних Матерів лише одна з частин життя.
Одного пополудня Одраде пояснила це Мурбеллі. Вони були тільки удвох на не-кораблі, у переговорному приміщенні з сірими стінами. Стояли близько одна до одної, лицем до лиця. Очі нарівні. Атмосфера неформальна й інтимна. Якщо не рахувати усіх цих комунікаторів довкола них.
— Сторожові пси, — промовила Одраде, відповідаючи на питання Мурбелли. — Це означає, що ми наче ґедзі одні для одних. Не треба перебільшувати. Ми рідко кусаємо. Може вистачити простого слова.
Мурбелла, з виразом несмаку на овальному обличчі, з пильним поглядом широко розставлених зелених очей, вочевидь думала, що Одраде має на увазі якийсь загальноприйнятий сигнал, слово чи фразу, вживані Сестрами в таких ситуаціях.
— Якого слова?
— Будь-якого, прокляття! Тільки б доречного. Це як взаємний рефлекс. Маємо спільний «тик», і він нас не дратує. Радо його приймаємо, бо він тримає нас в алертному стані.
— І в мене будуть сторожові пси, коли я стану Превелебною Матір’ю?
— Наші сторожові пси є бажаними. Без них ми стали б слабшими.
— Звучить гнітюче.
— Ми так не вважаємо.
— Мене це відлякує. — Вона глянула на блискучі лінзи під стелею. — Як ці чортові комунікатори.
— Ми дбаємо про всіх своїх, Мурбелло. Коли ти станеш бене-ґессериткою, матимеш гарантовану підтримку впродовж всього життя.
— Затишна ніша. — Глузливо.
— Геть навпаки, — тихо промовила Одраде. — Усе життя перед тобою стоятимуть виклики. Відплачуватимеш Сестринству до межі своїх здібностей.
— Сторожові пси!
— Ми завжди пам’ятаємо одне про одного. Деякі з нас, ті, що на владних посадах, можуть інколи бути авторитарними, навіть безцеремонними, але це тільки до точки, ретельно відміряної вимогами моменту.
— І жодного справжнього тепла чи ніжності, чи не так?
— Такі правила.
— Прив’язаність, може, але не кохання?
— Я виклала тобі правило. — І Одраде виразно побачила реакцію на обличчі Мурбелли. «Он воно що! Вимагатимуть, щоб я відкинула Дункана!»
— Тож серед Бене Ґессерит немає кохання. — Який сумний тон. Досі Мурбелла ще мала надію.
— Кохання трапляється, — промовила Одраде, — але мої Сестри розглядають його як відхилення.
— Тож те, що я відчуваю до Дункана, — відхилення?
— І Сестри спробують тебе від нього вилікувати.
— Вилікувати! Застосувати корегувальну терапію до заражених!
— У Сестер кохання вважається ознакою розкладу.
— Я бачу в тобі ознаки розкладу!
Наче прослідкувавши думки Одраде, Беллонда вирвала її із задуми.
— Ця Всечесна Матрона ніколи не стане однією з нас! — Беллонда витерла з куточка рота дрібку соусу, що зостався після ланчу. — Ми гаємо час, намагаючись навчити її наших звичаїв.
«Принаймні Беллонда більше не називає Мурбеллу блудницею, — подумала Одраде. — Це вже прогрес».
***
Усі уряди змагаються з проблемою, яка раз у раз повертається: влада притягує патологічні особистості. Ідеться не про те, що влада псує, а про те, що вона є магнітом для піддатливих на зіпсуття. Такі люди схильні упиватися насиллям і швидко стають від нього залежними.
Ребекка, як їй наказано, стояла навколішках на викладеній жовтою плиткою долівці, не сміючи глянути на Велику Всечесну Матрону, що сиділа на підвищенні, — таку далеку, таку грізну. Уже дві години Ребекка чекала тут, майже в центрі гігантської зали, поки Велика Всечесна Матрона і її компаньйони споживали ланч, поданий догідливими слугами. Ребекка старанно закарбовувала в пам’яті манери слуг і намагалася наслідувати їх.
Її очниці досі боліли від пересадки, зробленої Раббі менше місяця тому. У цих очей була синя райдужка і біла оболонка, без сліду Агонії прянощів, яку вона пройшла в минулому. Це був тимчасовий захист. Не мине й року, як нові очі зрадять її цілковитою синявою.
Вона вважала біль в очах найменшою зі своїх проблем. Органічний імплант забезпечував Ребекку відміряними дозами меланжу, приховуючи її залежність. Запасу мало вистачити днів на шістдесят. Якщо ці Всечесні Матрони триматимуть її довше, абстинентний синдром занурить її в агонію, порівняно з якою та перша здасться м’якою. Найнебезпечнішим був шер, дозований разом із прянощами. Якщо ті жінки його викриють, це негайно викличе підозри.
«Ти все робиш добре. Будь терплячою», — це була Інша Пам’ять із полчищ Лампадаса. Голос м’яко звучав у її голові. Скидався на Люціллин, але Ребекка не була в цьому певна.
Голос став знайомим упродовж місяців, що минули від Поділу, коли він назвався «Речницею твоєї Могаляти». «Ці блудниці не можуть дорівнятися нам у знанні. Пам’ятай про це, і нехай ця думка додасть тобі відваги».
Присутність Інших Внутрішніх, які не відвертали її уваги від того, що діялося навколо, наповнювала трепетом. «Ми називаємо це Багатопотоковістю, — промовила Речниця. — Багатопотоковість розмножує твою свідомість». Коли Ребекка спробувала пояснити це Раббі, він відреагував гнівом: