— Я ненавиджу бути зв’язаним, як зараз, а не належати самому собі.
— Ти покинув би мене, якби міг?
— Я хочу мати змогу ухвалювати рішення будь-якої миті. Хочу, щоб це було у моїй владі.
— Це гра, в якій не можна переставити один зі шматочків.
Ось воно! Її слова.
Згадуючи, Айдаго відчував не піднесення, а неначе його очі зненацька розплющилися після довгого сну. Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків. Гра. Його погляд на не-корабель і те, що робило тут Сестринство.
Але в тій розмові було ще щось.
— Корабель — це наша власна спеціальна школа, — сказала Мурбелла.
Він міг лише погодитися. Сестринство посилило його ментатські здібності просіювати дані й виявляти те, що ще не минуло. Збагнув, куди це може привести, і відчув свинцевий тягар страху.
«Очищаєш нервові канали. Блокуєш розсіяння і марні мандрівки думок».
Переспрямовуєш свої реакції в те небезпечне річище, від якого застерігали кожного ментата. «Можеш там загубити себе».
Учням показували людей-овочів, «ментатів, які зазнали невдачі». Їх тримали при житті, щоб демонструвати небезпеку.
А все-таки як це спокусливо. У цьому річищі можеш відчути силу. Нічого прихованого. Усе відомо.
Він іще не переборов цього страху, як Мурбелла повернулася до нього на ліжку. Сексуальна напруга між ними ось-ось мала перетворитися на вибух.
«Ще ні. Ще ні!»
Хтось із них іще щось сказав. Що? Він думав про обмеження логіки як про спосіб виявити мотиви Сестринства.
— Ти часто намагаєшся їх аналізувати? — спитала Мурбелла.
Мурашки йшли поза шкірою від того, як вона це робила. Відповідала на його невимовлені думки. А при цьому заперечувала, що читає їх. «Я просто читаю тебе, мій гхоло. Ти мій, знаєш це».
— І навпаки.
— Теж правда.
Майже жартівлива суперечка, але за цим приховувалося щось глибше й складніше.
У кожному аналізі людської психіки чаїлася пастка, і він це сказав.
— Думка, наче ти знаєш, чому поводишся так, а не інакше, дає тобі багато виправдань незвичайної поведінки.
«Виправдання незвичайної поведінки!» Ще один шматочок мозаїки став на своє місце. Гра триває, але тепер на кону провина і докір.
Мурбеллин голос здавався задумливим.
— Припускаю, що ти можеш раціонально пояснити майже все, підставивши туди якусь травму.
— Раціонально пояснити такі речі, як спалення цілих планет?
— У цьому є різновид брутальної рішучості. Вона каже, що такі рішучі вибори зміцнюють психіку та дають почуття ідентичності, на яке можна покладатися під час стресу. Погоджуєшся, мій ментате?
— Ментат не твій. — Його голосу бракує сили.
Мурбелла засміялася і знову опустилася на подушку.
— Знаєш, чого хочуть від нас Сестри, мій ментате?
— Хочуть наших дітей.
— Ох, значно більше. Хочуть, щоб ми добровільно стали учасниками їхньої мрії.
«Ще один шматочок мозаїки!»
Та хто, крім Бене Ґессерит, знав цю мрію? Сестри були акторками, під час своїх виступів завжди стежили, щоб небагато дійсного виглянуло з-під маски. Справжня особистість приховувалася за стінами, відмірялася скупо й лише за потреби.
— Чого вона тримає цю стару картину? — спитала Мурбелла.
Айдаго відчув, як його шлунок стискається. Одраде принесла йому голографічний запис картини, яку тримала у своєму спальному покої. «Хатини в Кордевілі» Вінсента ван Гога. Підняла його з ліжка о якійсь відьомській годині ночі майже місяць тому.
— Ти питав, що пов’язує мене з людством? Ось воно. — Тицьнула голограму перед його затуманеними зі сну очима. Він сів і вдивлявся в картину, намагаючись збагнути. Що з нею не так? Голос Одраде звучав так схвильовано.
Віддала йому голограму та ввімкнула все світло, надавши формам кімнати суворості та різкості. Усе здавалося неясно механічним, як і слід очікувати на не-кораблі. Де це Мурбелла? Вони лягали спати разом.
Він зосередився на голограмі, що якимсь незбагненним чином його зачепила, поєднуючи з Одраде. Пов’язує її з людством? Голограма холодила йому долоні. Одраде забрала її в нього і, сперши об стіну, поставила на бічний столик. Він дивився, а вона тим часом знайшла крісло і сіла біля його узголів’я. Сіла? Щось змушувало її триматися поблизу нього!
— Її намалював безумець на Старій Террі, — сказала вона, наблизившись щокою до його щоки, і вони разом дивилися на копію картини. — Глянь на неї! Закрита в оболонці людська мить.
«У пейзажі? Так, прокляття. Її правда».
Він вдивлявся в голограму. Ці чудові кольори! Це були не просто кольори. Це була цілісність.
— Більшість сучасних художників сміялася б з того, як він це створив, — промовила Одраде.
«Не може вона помовчати, доки він дивиться?»
— Людська істота як найкращий пристрій запису, — сказала Одраде. — Людська рука, людське око, людська суть у фокусі свідомості одної особи, що випробовувала межі.
«Випробовувала межі! Ще шматочок мозаїки».
— Ван Гог зробив це за допомогою найпростіших матеріалів і знарядь. — Її голос звучав наче напідпитку. — Пігменти, які розпізнав би мешканець печери! Намальовано на тканині, яку він міг би зіткати власноруч. Сам міг зробити пензлі з хутра і диких гілок.
Вона торкнулася поверхні голограми, її палець відкидав тінь на високі дерева.
— За нашими мірками, культурний рівень був примітивним, та бачиш, що він створив?
Айдаго відчував, що повинен щось сказати, але слова не приходили. Де це Мурбелла? Чому її немає?
Одраде відсахнулася, а її дальші слова закарбувалися в пам’яті:
— Ця картина каже, що не можна придушити дикість, унікальність, яка постає між людьми, хоч як би ми намагалися цього уникнути.
Айдаго відірвався від голограми й глянув на вуста Одраде, що промовляли ці слова.
— Вінсент розповів нам щось важливе про наших одноплемінників із Розсіяння.
«Цей давно мертвий художник? Про Розсіяння?»
— Вони там робили й далі роблять речі, яких ми не можемо й уявити. Дикі речі! Вибухове наростання популяції Розсіяння гарантує це.
З-за спини Одраде до кімнати зайшла Мурбелла — босоніж, закутана у м’яку білу нічну одежу. Волосся вогке після душу. Ось куди вона виходила.
— Мати Настоятелько? — голос Мурбелли був сонним.
Одраде заговорила через плече, не повністю обернувшись:
— Всечесні Матрони думають, що можуть передбачити й тримати під контролем будь-яку дикість. Які нісенітниці. Вони не можуть тримати під контролем навіть власну дикість.
Мурбелла підійшла до узніжжя ліжка й питально глянула на Айдаго.
— Схоже, я ввійшла посеред розмови.
— Рівновага — ось ключ, — сказала Одраде.
Айдаго зосередив увагу на Матері Настоятельці.
— Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях, — вела далі Одраде. — Навіть на таких, які годі й передбачити. Це зветься «налаштовуванням». Таке знають великі музиканти. Серфінгісти, яких я дитиною бачила на Гамму, теж це знали. Деякі хвилі можуть тебе скинути, але ти до цього готовий. Знову здіймаєшся і знову мчиш.
Без всякої причини, яку він міг би збагнути, Айдаго подумав про ще одну річ, сказану Одраде: «У нас немає складів на горищі. Ми все використовуємо наново. Рециклінг».
«Рециклінг. Цикл. Циркуль. Коло. Шматочки кола. Шматочки мозаїки».
Він полював навмання і знав краще. Не в ментатському стилі. Хоча Рециклінг — Інша Пам’ять була тоді не складом на горищі, а тим, що вони вважали рециклінгом. Це означало, що вони використовували своє минуле тільки для того, щоб його змінити й відновити.
Налаштування.
Дивна алюзія для когось, хто твердить, наче уникає музики.
Згадуючи це, він відчув ментальну мозаїку. Вона перетворилася на плутанину. Ніщо нікуди не пасувало. Навмання зібрані шматки, які, ймовірно, взагалі не складалися разом.
Але ж складалися!
Голос Матері Настоятельки далі звучав у його пам’яті. Тож було ще щось.