— Люди, які це знають, влучають у саму суть, — казала Одраде. — Ось їхня засторога: не можна думати про те, що робиш. Це прямий шлях до поразки. Просто роби!
«Не думай. Просто роби». Він відчував безвладдя. Її слова відкинули його назад, до ресурсів, відмінних від ментатського вишколу.
«Хитрощі Бене Ґессерит!» Вона зробила це навмисне, знаючи наслідки. Де поділося те почуття, яке — він це відчував — інколи від неї променіло? Чи могла вона дбати про благо того, до кого так ставилася?
Коли Одраде їх покинула (він ледве помітив її відхід), Мурбелла сіла на ліжку й розгладила нічну одежу на колінах.
«Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях». Рух у його розумі: шматочки мозаїки, які намагаються знайти взаємозв’язок.
Він відчув новий сплеск у Всесвіті. Ті двоє дивних людей у його видиві? Були частиною цього. Він знав це, хоча не міг сказати звідки. Що твердили Бене Ґессерит? «Ми змінюємо старі взірці та старі вірування».
— Глянь на мене! — сказала Мурбелла.
Голос? Не зовсім, але тепер він був певний, що вона це спробувала. А не казала ж, що вони навчають її цього відьомства.
Він побачив чужий вираз у її зелених очах. Це підказало йому, що вона думає про своїх колишніх спільниць.
— Ніколи не намагайся перехитрити Бене Ґессерит, Дункане.
«Каже це в комунікатори?»
Він не мав у цьому певності. В її очах з’явився розум, що останнім часом справляв на нього неабияке враження. Він відчував, як цей розум у ній наростає, наче її вчительки вдмухують його, як у надувну кулю. Мурбеллин інтелект розширився так само, як її живіт, де росло нове життя.
Голос! Що вони з нею зробили?
Дурне питання. Він знав, що вони роблять. Забирають її в нього, роблячи з неї Сестру. «Більше не будеш моєю коханою, чарівна моя Мурбелло». Будеш Превелебною Матір’ю, яка відсторонено прораховує все, що робить. Відьмою. Хто міг би кохати відьму.
«Я міг би. І кохатиму завжди».
— Вони хапають тебе, підступивши з твоєї сліпої зони, щоб використати у власних цілях, — сказав він.
Бачив, як вона сприймає його слова. Отямилася в пастці, коли все вже сталося. Бене Ґессерит такі спритні, бодай би їх! Заманили її у пастку, показавши дрібні проблиски речей, так само магнетичних, як сила, що зв’язала її з ним. Усвідомлення цього могло тільки розлютити Всечесну Матрону.
«Ми ловимо інших! Інші не ловлять нас!»
Але Бене Ґессерит це зробили. Вони були в іншій категорії. Майже Сестри. Навіщо це заперечувати? А вона прагнула здобути їхні вміння. Хотіла закінчити цей випробувальний термін і перейти до повного навчання, яке відчувала за стінами корабля. Невже не знала, чому її досі випробовують?
«Знають, що вона далі змагається в їхній пастці».
Мурбелла вислизнула з нічної одежі і вклалася в ліжко поруч із ним. Не торкаючись. Але підтримуючи почуття близькості між їхніми тілами.
— Спершу вони хотіли, щоб я контролював для них Шіану, — сказав він.
— Як контролюєш мене?
— Я контролюю тебе?
— Інколи я думаю, Дункане, що ти комедіант.
— Якщо не зможу сміятися з себе, то я справді пропащий.
— Зі своїх претензій на гумор ти теж смієшся?
— З них перших. — Він обернувся до неї, взяв ліву грудь в долоню, відчуваючи, як твердішає сосок під його дотиком. — Знаєш, що мене ніколи не відлучали від грудей?
— Ніколи у всіх цих…
— Жодного разу.
— Я могла б здогадатися. — На її губах промайнула усмішка, і зненацька вони розреготалися, тулячись одне до одного, не в силах стриматися.
— Прокляття, прокляття, прокляття, — сказала нарешті Мурбелла.
— Кому прокляття? — спитав, коли пересміявся і вони насилу зуміли розділитися.
— Не кому, а чому. Прокляття долі!
— Не думаю, що доля цим переймається.
— Я кохаю тебе, а не повинна цього робити, якщо маю стати путящою Превелебною Матір’ю. Такою, як слід.
Він не терпів цих відступів, надто близьких до жалощів над собою. «Тоді жартуй!»
— Ти ніколи не будеш ніякою путящою. — Він розмасовував її розбухлий від вагітності живіт.
— Я вже путяща!
— Коли тебе творили, це слово пропустили.
Вона відштовхнула його руку, сіла і глянула на нього згори вниз.
— Превелебні Матері не повинні кохати.
— Я це знаю. — «Невже мій біль вийшов назовні?»
Вона була надто поглинута власними клопотами.
— Коли я дійду до Агонії прянощів…
— Моя любове! Мені не подобається думка про агонію, якось пов’язану з тобою.
— Як можна цього уникнути? Я вже почала спускатися зі схилу. Невдовзі мене прискорять. Тоді поїду дуже швидко.
Він хотів відвернутися, та її очі втримали його.
— Справді, Дункане. Я це відчуваю. У певному сенсі це як вагітність. Наближається момент, коли переривання вагітності стає надто небезпечним. Мусиш крізь це пройти.
— Ми ж кохаємо одне одного! — Змусив свої думки перейти від однієї небезпеки до іншої.
— А вони забороняють.
Він глянув на комунікатори.
— Сторожові пси стежать за нами, а в них є ікла.
— Я знаю. Я саме зараз із ними розмовляю. Моя любов до тебе — це не вада. Вада — це їхній холод. Вони як Всечесні Матрони!
«Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків».
Йому закортіло вигукнути це, але слухачі по той бік комунікаторів почули б більше, ніж він би сказав. Мурбелла мала рацію. Небезпечно було думати, що можна обманути Превелебних Матерів.
Вона глянула на нього — її очі немов затуляв серпанок.
— Як дивно ти щойно виглядала. — Він розпізнав Превелебну Матір, якою могла стати Мурбелла.
«Жени геть цю думку!»
Час від часу її змушували відволікатися думки про незвичайність його спогадів. Вона припускала, що попередні втілення уподібнюють його до Превелебної Матері.
— Я так багато разів помирав.
— Ти це пам’ятаєш? — Щоразу те саме питання.
Він труснув головою, не зважуючись сказати щось таке, що могли б витлумачити сторожові пси.
«Ні смерті, ні пробудження».
Притупилися через повторення. Інколи він навіть не завдавав собі клопоту скинути це все в таємне звалище даних. Ні… там зберігалися унікальні зіткнення з іншими людьми, довга низка розпізнавань.
Шіана запевняла, що саме цього вона хоче від нього. «Інтимні дрібнички повсякдення. Цього прагнуть усі митці».
Шіана не знала, чого просить. Усі ці живі зіткнення створили нові сенси. Схеми всередині схем. Дрібнички набули гостроти, якою він розпачливо не хотів ділитися ні з ким… навіть із Мурбеллою.
«Дотик долоні до моєї руки. Сміх на дитячому личку. Блиск в очах напасника».
Безліч буденних речей. Знайомий голос каже: «Я просто хочу задерти ноги і завалитися на ніч. Не кажи мені рухатися».
Усі вони стали його часткою. Були пов’язані з його характером. Життя нерозривно їх зцементувало, і він нікому не міг цього пояснити.
Мурбелла говорила, не дивлячись на нього.
— У твоїх життях було багато жінок.
— Я ніколи їх не лічив.
— Ти кохав їх?
— Вони мертві, Мурбелло. Можу лише поклястися, що в моєму минулому немає ревнивих духів.
Мурбелла погасила світлокулю. Він заплющив очі й відчув наближення темряви, а вона тим часом прослизнула в його обійми. Він міцно її тримав, знаючи, що вона цього потребує, але його думки котилися з власної волі.
Давній спогад воскресив слова вчителя-ментата: «Найважливіші речі можуть стати неістотними за одне серцебиття. Ментати мають відчувати радість, дивлячись на такі моменти».
Він не відчував радості.
Усі його серійні життя тривали в ньому всупереч ментатським настановам. Кожну мить свого всесвіту ментат має зустрічати з відчуттям свіжості. Нічого старого, нічого нового, нічого налиплого з давнини, нічого справді відомого. Ти — невід, існуєш лише для того, щоб перевірити улов.