«Що там зосталося? Наскільки дрібну сітку використав я на цій ділянці?»
Таким був ментатський погляд. Але тлейлаксу не могли використати всі клітини гхол Айдаго, щоб відтворити його. У серійній колекції його клітин мусили існувати прогалини. Він розпізнав багато таких прогалин.
«Але в моїх спогадах немає прогалин. Я маю їх усі».
Він був неводом, мережею, сплетеною поза Часом. «Так я й бачу людей у цьому видінні… як мережу». Це єдине тлумачення, на яке спромоглася свідомість ментата. Якби Сестринство про це здогадалося, було б нажахане. Хай скільки б він це заперечував, вони скажуть: «Черговий Квізац Хадерах! Убити його».
«Тож попрацюй на себе, ментате!»
Він знав, що має більшість шматочків мозаїки, та вони й далі не складалися разом у цей — ах, ха — набір питань, який цінували ментати.
Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків.
Виправдання незвичайної поведінки!
Хочуть, щоб ми добровільно стали учасниками їхньої мрії.
Випробовувала межі!
Люди вміють утримувати рівновагу на дивних поверхнях.
Налаштування. Не думай. Просто роби.
***
Найкраще мистецтво нездоланним чином наслідує життя. Якщо наслідує сон, це мусить бути сон життя. Інакше немає місця, де ми могли б з’єднатися. Наші втички не пасують до розеток.
Їдучи раннім пополудням на південь до пустелі, Одраде виявила, що від часу її попередньої інспекції три місяці тому околиця навкруги тривожно змінилася. Вона відчула, що вибір наземного транспорту був виправданим. Краєвиди, обрамлені товстим пласом, що захищав її від куряви, видавали більше подробиць, ніж це було можливим на іншому рівні.
Значно сухіше.
Її найближча групка розмістилася у відносно легкому автомобілі — лише п’ятнадцять пасажирів і водій. Силові підвіски й хитромудрий реактивний двигун там, де не діяв аеродинамічний ефект. Швидкість — триста кілометрів на годину по рівній дорозі. Супровід Одраде (надто численний через надмірну старанність Тамелейн) їхав автобусом, що заодно перевозив змінний одяг, їжу та напої для зупинок у дорозі.
Стреггі, що сиділа позаду Одраде і водія, сказала:
— Не могли б ми влаштувати тут дощик, Мати Настоятелько?
Губи Одраде стиснулися. Мовчання було найкращою відповіддю.
Вони вирушили пізно. Усі зібралися на відправному майданчику і були готові виїжджати, аж раптом останньої миті надійшла звістка від Беллонди. Ще одне повідомлення про катастрофу, яке вимагало особистої уваги Матері Настоятельки!
Це був один із тих моментів, коли Одраде відчувала, що єдина можлива для неї роль — виклад офіційної інтерпретації. Підійти до краю сцени й виголосити всім, що означає ця звістка: «Сестри, сьогодні ми довідалися, що Всечесні Матрони зруйнували ще чотири наші планети. Нас стало значно менше».
Лише дванадцять планет (разом із Баззелом), а безлика мисливиця з сокирою значно ближче.
Одраде відчула, що під нею розверзлася прірва.
Беллонда дістала розпорядження зберігати ці погані новини до більш відповідної миті.
Одраде виглянула крізь вікно, біля якого сиділа. Яка мить може бути відповідною для таких новин?
Вони їхали на південь трохи довше трьох годин, а вигладжена пальником, наче скло, дорога перед ним була мов зелена ріка. Цей коридор вів їх крізь зарослі корковими дубами пагорби, що тяглися аж до зубчастого гірського хребта на обрії. Дубам, схожим на низьких і кремезних гномів, дозволено було рости не так впорядковано, як садам. Їхні ряди меандрами звивалися по узбіччях. Початково плантацію розбили на тодішніх контурах, напівтерасах, тепер закритих високою коричневою травою.
— Там ми вирощуємо трюфелі, — сказала Одраде.
Стреггі мала більше поганих новин.
— Мені сказали, що з трюфелями проблема, Мати Настоятелько. Бракує дощу.
Більше не буде трюфелів? Одраде завагалася. Слід покликати аколітку зв’язку і спитати Погодну службу, чи не можна скорегувати цю сухість?
Вона озирнулася на своїх помічників. Три ряди, по четверо в кожному ряду. Спеціалісти, що мають поширити її спостережні можливості та виконувати накази. І глянь на той автобус, що їде за ними слідом! Один із найбільших транспортників такого типу в Капітулі. Щонайменше триста метрів завдовжки! Набитий людьми! Під ним і довкола нього вирувала курява.
За наказом Одраде Тамелейн їхала позаду. Усі знали, що Мати Настоятелька може відсипати перцю, коли розійдеться. Там взяла з собою надто багато людей, але Одраде дізналася про це, коли вже було запізно щось міняти.
— Це не інспекція! Це навала, будь вона проклята! — «Їдь за мною слідом. Їдь під моїм проводом, Там. Маленька політична драма. Зроби перехід легшим».
Вона перевела увагу на водія, єдиного чоловіка в цьому автомобілі. Клербі, дрібний і кислий, мов оцет, транспортний експерт. Худе обличчя, шкіра кольору свіжоскопаної вогкої землі. Улюблений водій Одраде. Швидкий, обачний, уважний до меж можливостей своєї машини.
Вони переїхали через вершину узгір’я. Коркові дуби порідшали, їм на зміну прийшли селища, оточені фруктовими садами.
Одраде подумала, що вони прегарні при цьому освітленні. Низькі будівлі з білими стінами і черепичними оранжевими дахами. Далеко внизу під схилом видно було затінену аркою в’їзну вулицю, а за нею прямо — високу центральну конструкцію, де розміщувалися регіональні адміністративні офіси.
Краєвид заспокоїв Одраде. Селище променіло сяйвом, пом’якшеним відстанню і димкою, що здіймалася над кільцями садів. Віття у цій зимовій смузі було ще голим, але напевне спроможним на принаймні ще один урожай.
Сестринство вимагало звичної краси довкілля, нагадала вона собі. Пестлива підтримка чуттів без нехтування потреб шлунку. Комфорт, де це можливо… але без надмірності!
— Думаю, частина цих дерев випускає листя, — сказав хтось позаду Одраде.
Одраде придивилася пильніше. Так! Крихітні зелені бруньки на темних гілках. Зима тут підсковзнулася. Контроль погоди, що змагався за зміни пір року, не міг відвернути випадкових помилок. Дедалі ширша пустеля надто рано підвищила температуру: латки дивного тепла змусили рослини випускати листя чи квіти, хоча у цей сезон мали б тріщати морози. Відмирання плантацій стало аж надто звичним явищем.
Польова Радниця відкопала древній термін «бабине літо» для звіту, ілюстрованого зображеннями саду в повному розквіті під раптовим натиском снігу. Одраде відчула, що від слів радниці її пам’ять стрепенулася.
«Бабине літо. Як влучно!»
Її радниці поділяли цей погляд на страждання їхньої планети, розпізнавши метафору морозу-мародера, що йде по п’ятах недоречного тепла, — несподіване повернення теплої погоди, час, коли грабіжники могли плюндрувати край своїх сусідів.
Згадавши це, Одраде відчула холод мисливської сокири. Як швидко? Вона не сміла шукати відповіді. Я не Квізац Хадерах!
Не повертаючи голови, Одраде заговорила до Стреггі:
— Це місце зветься Пондрілл. Ти колись тут була?
— Центр, де я навчалася постуланткою, не тут, Мати Настоятелько, та думаю, що вони схожі.
Так, ці селища були дуже схожими: переважно низькі будівлі між городами й садами, навчальні центри для особливого вишколу. Це була система відбору для майбутніх Сестер: що ближче до Централі, то ретельніше відсіювання.
Частина цих селищних спільнот, як-от Пондрілл, концентрувалися на гартуванні своїх підопічних. Щодня висилали жінок на тривалу фізичну працю. Руки, що заболотилися і покрилися плямами фруктового соку, в пізнішому житті рідко ухилялися від ще бруднішої роботи.
Тепер, коли вони вже виїхали з куряви, Клербі відкрив вікна. Досередини напливало тепло! Що робить Погодна служба?
Два будинки на краю Пондрілла на рівні першого поверху були з’єднані через вулицю, утворюючи довгий тунель. «Бракує тільки ґрат, — подумала Одраде, — і вийшла б копія міських воріт з докосмічної історії». Лицарям в обладунку тутешня курна спека не здалася б незвичною. Браму збудовано з пласкаменю, візуально його годі було відрізнити від звичайного каменю. Отвори комунікаторів над головою відповідали давнім бійницям, звідки пильнували вартові.