— …накази, я буду змушений відмовити в їхньому проханні.
— Повтори, — сказала Мурбелла.
Спітніле обличчя польового командира повернулося до мобільного комунікатора. Ком-система компенсувала це, і він, здавалося, дивився Теґові просто в очі.
— Повторюю: маю тут людей, що називають себе біженцями та просять притулку. Їхній проводир каже, що має угоду, яка зобов’язує Сестринство вшанувати його прохання, але без наказів…
— Хто він? — зажадав Теґ.
— Він називає себе Раббі.
Теґ ворухнувся, щоб відновити контроль над своїм ком-пультом.
— Я не знаю жодного…
— Чекай! — Мурбелла перехопила його пульт.
«Як вона це робить?»
Її голос знову заповнив відсік:
— Забери його і всю групу на флагманський корабель. Зроби це швидко. — Вона заглушила передавач із периметра.
Теґ обурився, але він перебував у програшній ситуації. Вибрав один із численних образів, глянув на нього.
— Як ти смієш втручатися?
— Бо ти не володієш належною інформацією. Раббі має право так діяти. Приготуйся зустріти його з почестями.
— Поясни.
— Ні! Тобі нема потреби знати. Але я мала так вчинити, побачивши, що ти не відповідаєш.
— Цей командир був у зоні маневру! Неістотно, що…
— Але прохання Раббі є пріоритетним.
— Ти не ліпша за Матір Настоятельку!
— Може, ще гірша. А зараз слухай мене. Забирай цих біженців на флагманський корабель. І приготуйся прийняти мене.
— У жодному разі! Ти маєш зоставатися там, де є.
— Башаре! У цьому проханні є обставина, що вимагає уваги Превелебної Матері. Він каже, що вони в небезпеці, бо дали тимчасовий притулок Превелебній Матері Люціллі. Прийми це або подавай у відставку.
— Тоді дозволь взяти моїх людей на борт і спершу відійти. Ми зустрінемося, коли все з’ясується.
— Згода. Але поводься з біженцями чемно.
— А зараз звільни мої проєкції. Ти мене осліпила, і це було нерозумно!
— У тебе все під контролем, башаре. Під час цієї перерви інший наш корабель прийняв чотирьох Футарів. Вони прийшли з проханням, щоб ми забрали їх до Вожатих, але я наказала їх ув’язнити. Поводься з ними вкрай обережно.
Проєкції відсіку повернулися до битви. Теґ знову викликав свої сили. Аж кипів усередині, і минуло кілька хвилин, перш ніж повернув собі почуття командування. Чи знала Мурбелла, як сильно вона підірвала його авторитет? А може, це мало показати, наскільки важливими для неї були ці біженці?
Коли стало безпечно, він передав відсік помічникам і верхи на раменах Стреггі подався на зустріч із важливими біженцями. Невже вони такі критичні, що Мурбелла ризикнула втрутитися?
Вони перебували в корабельному трюмі для транспортування військ, застигла групка, яку командир з обережності відділив.
«Хтозна, що може приховуватися в цих незнайомцях?»
Раббі, якого можна було розпізнати по тому, що польовий командир дещо його відокремив, разом із жінкою в коричневій одежі стояв трохи осторонь від своїх людей. Це був малий бородатий чоловік у білій ярмулці. Через холодне світло здавався древнім. Жінка затулила очі долонею. Раббі промовляв, і, наблизившись, Теґ міг розібрати його слова.
На жінку була спрямована словесна атака!
— Гординя людини її понижає[24]!
Не відводячи руки із захисної позиції, жінка сказала:
— Я не маю гордині через те, що несу.
— І через силу, яку це знання може дати тобі?
Натиснувши коліном, Теґ наказав Стреггі зупинитися на відстані приблизно десяти кроків. Командир глянув на Теґа, але залишився на місці, готовий до захисної дії, якби це виявилося диверсією.
«Добрий солдат».
Жінка відповідала, схиливши голову ще нижче і далі притискаючи долоню до очей.
— Хіба ж не дано нам знання, щоб ми могли вжити його у святій службі?
— Дочко! — Раббі тримався штивно. — Хай чого ми б навчилися для кращої служби, ніколи не буде це великою річчю. Усе, що ми звемо знанням, має охопити те, що поміститься в покірному серці, а все це не більше ніж одна зернина у борозні.
Теґ не хотів втручатися. Який архаїчний спосіб мовлення. Ця пара його причарувала. Інші біженці з благоговійною увагою прислуховувалися до їхньої розмови. Лише Теґів польовий командир здавався відстороненим. Не зводив очей із чужаків і час від часу давав рукою знаки помічникам.
Жінка шанобливо опускала голову, а долонею затуляла очі, проте й далі захищалася:
— Навіть зерно, загублене у борозні, може дати життя.
Губи Раббі вигнулися у похмурій гримасі:
— Без води і догляду, себто без благословення і слова, немає життя.
Від сильного зітхання рамена жінки здригнулися, але, відповідаючи, вона й далі зберігала принижену позицію.
— Раббі, я чую і слухаюсь. А все ж мушу шанувати знання, яке було мені накинуто, бо воно містить те саме напучування, яке щойно виголосив ти.
Раббі поклав руку їй на плече.
— То передай його тим, хто цього прагне, і нехай жодне зло не ввійде туди, куди входиш ти.
Тиша підказала Теґові, що суперечка закінчилася. Він підігнав Стреггі вперед. Не встигла вона й ворухнутися, як повз них пройшла Мурбелла і кивнула Раббі, не зводячи очей з жінки.
— Від імені Бене Ґессерит і нашого зобов’язання перед вами вітаю вас і даю вам притулок, — промовила Мурбелла.
Жінка в коричневій одежі відвела руку від очей, і Теґ побачив зблиск контактних лінз в її долоні. Тоді здійняла голову, і всі довкола зітхнули. Очі жінки були цілковито синіми — із синявою узалежнення від прянощів, але ще вони містили внутрішню силу, яка позначала тих, хто пережив Агонію.
Мурбелла негайно розпізнала її: Дика Превелебна Мати! Від фрименських часів на Дюні не була відома жодна така.
Жінка опустилася перед Мурбеллою в шанобливому реверансі.
— Мене звуть Ребекка. Я сповнена радості, що можу бути поряд із вами. Раббі думає, що я дурна гуска, та я маю золоте яйце, бо несу Лампадас: сім мільйонів шістсот двадцять дві тисячі чотирнадцять Превелебних Матерів, і вони ваші по праву.
***
Відповіді — це небезпечний тиск на Всесвіт. Вони можуть мати сенс, але нічого не пояснювати.
Коли очікування обіцяного супроводу затяглося, Одраде спершу розсердилася, потім розвеселилася. Врешті-решт почала ходити за ро`ботами вестибюля, заважаючи їм рухатися. Більшість роботів були малими, жоден не мав гуманоїдного вигляду.
«Функціонал. Розпізнавальний знак іксіанських слуг. Діяльний, діяльний, діяльний дрібний додаток до тимчасового перебування на Перехресті чи його відповідниках деінде».
Вони були такі буденні, що більшість людей їх не помічала. Оскільки не могли впоратися з навмисними перешкодами, зупинялися і дзижчали, не рухаючись.
«Всечесним Матронам не вистачає почуття гумору». Я знаю, Мурбелло. Я знаю. Та чи отримують вони моє повідомлення?
Дортуйла, вочевидь, зробила це. Подолала страх і стежила за цими вибриками з широкою усмішкою. Там начебто не схвалювала їх, але терпіла. Суйпол була у захваті. Одраде довелося втримати її від допомоги у знерухомленні приладів.
«Дай мені поборотися, дитино. Я знаю, що мені наготовано».
Впевнившись, що зробила своє, Одраде зайняла позицію під одним із канделябрів.
— Підійди до мене, Там, — сказала вона.
Тамелейн слухняно стала перед Одраде з пильним виразом обличчя.
— Ти помітила, Там, що існує тенденція робити сучасні вестибюлі досить малими?
Тамелейн кинула погляд на своє довкілля.
— Колись вестибюлі були великими, — промовила Одраде. — Звичайно, щоб запевнити можним почуття простору заради престижу, а іншим заімпонувати своєю важливістю.
Тамелейн збагнула дух сценарію Одраде і відповіла:
— За нинішніх часів ти важливий, якщо взагалі подорожуєш.
Одраде глянула на нерухомих роботів, розкиданих по підлозі вестибюля. Частина дзижчала й тремтіла. Інші спокійно чекали, коли хтось чи щось поверне порядок.