Автоматична рецепціоністка, фалічної форми труба з єдиним мерехтливим комунікатором, випливла зі своєї клітки і проклала собі дорогу між зупинених роботів, поставши перед Одраде.
— Сьогодні надто вогко. — Голос був плаксивим і жіночим. — Не знаю, що собі думає Погодна служба.
Одраде звернулася до Тамелейн:
— Чому ці механізми запрограмовано симулювати дружніх людей?
— Це непристойно, — погодилася Тамелейн. Силоміць відіпхнула авторецепціоністку вбік. Та обернулася, щоб вивчити джерело цього нападу, але не зробила жодного іншого руху.
Зненацька Одраде усвідомила, що вона торкнулася сили, яка привела в дію Батлеріанський Джигад — мотивацію натовпу.
«Моє власне упередження!»
Пильно глянула на машину, що стояла перед ними. Чекала інструкції, чи варто прямо звернутися до неї?
До вестибюля в’їхали ще чотири роботи, Одраде розпізнала на них багаж їхньої групи.
«Я певна, що всі наші речі ретельно переглянуто. Шукайте, де хочете. Ми не несемо й сліду наших легіонів».
Усі четверо метушливо рушили вздовж краю приміщення і виявили, що прохід заблоковано нерухомими роботами. Багажні роботи зупинилися й чекали, коли буде наведено лад з цим унікальним станом речей. Одраде усміхнулася їм.
— З’являються ознаки минущості приховування наших таємних я.
«Приховування і таємних».
Слова, що мають стривожити спостерігачів.
«Уперед, Там! Ти знаєш цю хитрість. Перемішай ненормально високий вміст їхнього несвідомого, збуди почуття провини, яке вони не зможуть розпізнати. Змусь їх тремтіти, як я це зробила з роботами. Нехай вони насторожаться. Які справжні сили цих відьом із Бене Ґессерит?»
Тамелейн зрозуміла її підказку. Минущість і таємні я. Вона звернулася до комунікаторів тоном, яким розмовляють із дітьми:
— Що ви несете, коли покидаєте своє гніздо? Ви з тих, хто намагається все спакувати? Чи обмежуєтесь необхідним?
«Що спостерігачі класифікують як необхідне? Гігієнічне приладдя та переміну одягу? Зброю? Шукали цього в нашому багажі. Але Превелебні Матері не мають звичаю носити видиму зброю».
— Яке огидне місце, — сказала Дортуйла. Стала перед Одраде поруч із Тамелейн і приєдналася до спектаклю. — Можна подумати, що це навмисне.
«Ах, огидні спостерігачі. Бачите Дортуйлу. Пам’ятаєте її? Чого вона повернулася, адже знає, що ви можете зробити з нею? Кинути Футарам на пожертя? Бачите, як мало це її хвилює?»
— Транзитний пункт, Дортуйло, — промовила Одраде. — Більшість людей нізащо не хотіла б, щоб це було метою їхньої подорожі. Невигоди і дрібний дискомфорт лише нагадують про це.
— Пристанок на узбіччі, і ніколи не буде нічим більшим, якщо його повністю не перебудують, — сказала Дортуйла.
Вони почули? Одраде з цілковитим самовладанням глянула на вибраний комунікатор.
«Це огида, що зраджує наміри. Каже нам: “Ми забезпечимо вас чимось для шлунка, ліжком, місцем, де можете вивільнити сечовий міхур і кишківник, місцем для дрібних процедур догляду, яких потребує тіло, але ви швидко звідси зникнете, бо насправді нам потрібна лише енергія, яку ви залишаєте позаду”».
Авторецепціоністка обкружляла ззаду Тамелейн і Дортуйлу, знову намагаючись налагодити контакт із Одраде.
— Ви негайно відішлете нас до наших помешкань, — сказала Одраде, зазирнувши у циклопічне око.
— Мої любі! Ми були неуважними!
Де вони знайшли цей пересолоджений голос? Огидно. Але не минуло й хвилини, як Одраде виходила з вестибюля: попереду рухалися роботи з багажем, відразу ж позаду йшла Суйпол, а ще трохи далі — Тамелейн і Дортуйла.
У крилі, яке вони минали, добре помітна була атмосфера занедбання. Невже рух через Перехрестя зменшився? Цікаво. У всьому коридорі наглухо зачинені віконниці. Щось ховають? У спричиненій цим напівтемряві вона помітила пилюку на підлозі та карнизах із нечисленними слідами роботи прибиральних механізмів. Приховують, що там за вікнами? Малоймовірно. Це вже давно зачинено.
Вона виявила схему в цьому обслуговуванні. Дуже малий рух. Ефект Всечесних Матрон. Хто зважиться багато рухатися, якщо безпечніше закопатися в землю і молитися, щоб грізні мародери тебе не помітили? Підтримують доріжки під’їзду до елітних приватних помешкань. Обслуговують тільки найкращих.
«Коли прибудуть біженці з Гамму, знайдеться вдосталь місця».
У вестибюлі робот подав Суйпол пульсатор-провідник. «Щоб ви потім знайшли дорогу». Синя куля, у якій плавала жовта стрілка, що вказувала вибрану дорогу. «Коли прийдете, вона тихенько задзвенить».
Пульсатор тихенько задзвенів.
«І куди ми прийшли?»
Ще одне місце, де їхні господарі забезпечили «всі можливі вигоди», водночас утримуючи його у відразливому стані. Кімнати зі світло-жовтими підлогами, блідо-ліловими стінами, білими стелями. Без слідокрісел. Будь за це вдячна, навіть якщо їхня відсутність радше свідчила про економію, ніж про зважання на смаки гості.
Слідокрісло вимагало догляду і дорогого персоналу. Вона побачила меблі, оббиті пермафлоксовою тканиною. За тканиною відчула пружність пластику. Усе в цих кімнатах було різного кольору.
Ліжко трохи шокувало. Хтось сприйняв прохання про твердий матрац надто буквально. Пласка поверхня з чорного пласу, без подушки й постелі.
Суйпол, побачивши це, почала було протестувати, але Одраде її втихомирила. Попри заможність Бене Ґессерит, інколи комфорт відходив на задній план. Виконати роботу! Ось їхній перший наказ. Якщо Матері Настоятельці доводиться час від часу спати на твердій поверхні без покривала, можна вважати, що це в ім’я обов’язку. Крім того, Бене Ґессерит уміли пристосовуватися до таких дрібниць. Одраде зміцнила себе, готуючись до дискомфорту і розуміючи, що в разі протесту наразиться на чергову обдуману образу.
«Хай додадуть це до вмісту свого несвідомого і клопочуться цим».
Виклик прийшов до неї, коли вона оглядала решту їхніх помешкань, виявляючи при цьому мінімум занепокоєння та відверті веселощі. Коли Одраде та її супутниці ввійшли до спільної вітальні, туди вдерся голос, що промовляв крізь вентиляційні отвори в стелі:
— Повертайтесь до вестибюля. Там зустрінете ескорт, що проведе вас до Великої Всечесної Матрони.
— Я піду сама, — промовила Одраде, втихомирюючи заперечення.
Всечесна Матрона в зеленій одежі чекала на ламкому кріслі там, де коридор стикався з вестибюлем. Обличчя мов замкова стіна — камінь на камені. Рот наче шлюз, у який вона крізь прозору соломинку втягувала якусь рідину. Соломинкою здіймався пурпуровий потік. Рідина солодко пахла. Очі немов зброя, що зазирає з-над захисного муру. Ніс — схил, по боках якого очі метають ненависть. Підборіддя слабке. У цьому підборідді немає потреби. Атавізм. Те, що залишилося від більш ранньої конструкції. Можна розгледіти в цьому дитину. І волосся, штучно притьмарене до болотно-коричневої барви. Неістотно. Істотні очі, ніс і рот.
Жінка підвелася — повільно, гордовито, підкреслюючи, яку ласку вона зробила, лише помітивши Одраде.
— Велика Всечесна Матрона згодна з тобою зустрітися.
Тяжкий, майже чоловічий голос. Пиха здійнята так високо, що проявляється в кожному її вчинку. Міцно пов’язана з непорушними упередженнями. Вона знала стільки, що була ходячою демонстрацією невігластва й страху. Одраде вбачала в ній досконалий прояв вразливості Всечесної Матрони.
Наприкінці численних поворотів і переходів, усіх ясних і чистих, вони дісталися довгої кімнати — сонячне проміння лилося крізь ряд вікон, хитромудра військова консоль при одному кінці; туди проєктувалися космічні карти і карти території. Центр мережі Павучої Королеви? Одраде сумнівалася в цьому. Консоль надто впадала в очі. Незвичний дизайн, річ із Розсіяння, але годі помилитися щодо її призначення. Дисплеї, якими могли маніпулювати люди, мали фізичні межі, а каптур ментального інтерфейсу не міг бути нічим іншим, попри форму — витягнутий вгору овал — і особливий брудно-жовтий колір.