Що стосується мотивів, зрозуміло, що на осінь 2013 року покладалися великі надії, у тому числі й у масових стереотипах. Із цим був пов’язаний так званий «європейський поворот» зокрема і в середовищі політичного класу, для якого підписання угоди з Європейським Союзом було своєрідною «точкою неповернення» у дискусіях про зовнішній вибір. Для таких активних соціальних груп, як молодь, це був певний символізм їх особистого життя, долі. Для них це рішення було в повному сенсі доленосним. Рішення Кабінету Міністрів стосовно паузи щодо підписання угоди з Євросоюзом стало своєрідним символом розриву між режимом, який є моделлю, що функціонувала, принижувала людей, та їх очікуваннями й бажаннями.
Був період, коли для громадян, які проживають у центрі й на заході України і частіше відвідують країни Європи, працюють там чи більш інформовані, термін «українська мрія» був зрозумілішим. Вони хотіли жити із своїми дітьми в Україні, як у Європі. Але станом на сьогодні мрія давно вже зникла у цьому вимірі, тому що багато людей зіткнулись в останні роки з «відкладеними» змінами, з утомленістю від очікувань. Багато з них вже не пов’язують ці зміни із своєю долею. Але з’явився інший феномен: якщо не для нас, то для дітей. Це було характерним, наприклад, для так званого «покоління війни» — людей, які пережили Другу світову війну.
Це саме було відтворено зараз із позиції покоління батьків по відношенню до своїх дітей, коли стало зрозумілим, що швидкої «Європи в Україні» не буде, мріяти про себе вже немає сенсу, а зробити для дітей готові. Причому цей настрій мав прояв навіть згідно соціологічних даних. Як це віддзеркалюється в поведінці? Для людей мрія, що виявилася для них нереальною, конвертувалась у вимогу. Багато хто пов’язував із підписанням Вільнюських угод сподівання, що влада і вся політична система, всі політичні сили, які будуть пов’язані з цим рішенням, будуть зобов’язані зробити те, що їм не вдавалося зробити самостійно. Тобто, Європейська угода розглядалася як директива, після якої те, що не хочуть робити самі, будуть вимушені робити за вимогою Європи.
Поворот, що відбувся після прийняття рішення Кабінетом Міністрів стосовно паузи, був сприйнятий, як відмова від такої роботи, як небажання так чинити далі. Це стихійно, нераціонально, але саме так було сприйнято. Не випадково, першими, хто вийшов із протестом на вулиці, було молоде покоління, для яких це був однозначно зрозумілий сигнал: цей склад влади не бажає реалізовувати зобов’язань, пов’язаних із тим, щоб ми рухалися європейським шляхом. Всі раціональні аргументи з боку Уряду раціонально не сприймались. І, звичайно, непідписання самої угоди у Вільнюсі і реакція на це непідписання були наслідком такого повороту. Я розглядаю «непідписання» лише як мотив такої соціальної поведінки.
Другий момент — це формування вже не локального порядку денного, пов’язаного з готовністю людей захистити себе, а вперше за останні кілька років — спільного, «національного» порядку денного: за що потрібно виступати, проти чого об’єднатись. Цей момент відбувся завдяки тому, що виникло урядове рішення, а потім було непідписання Вільнюської угоди.
Наступні події більш зрозумілі. Звичайно, поява самого образу того, що представники влади б’ють учасників протесту за цей протест, зробили подальшу самоорганізацію незворотною. Якщо хтось хотів підірвати основи цієї влади, він це зробив 30 листопада. Всі пояснення про наведення порядку — це або непрофесійність, або неоднозначність людей, які приймали це рішення з точки зору їх реального плану щодо виходу з цієї кризової ситуації. Я в цьому переконаний. Тому що після цього дійсно був запущений процес відтворення Майдану як якісно нового феномену. Адже перші плани щодо проведення акції на Майдані були заявлені ще на початку грудня. Вони були пов’язані з бажанням окремих політичних і громадських сил відзначити річницю Майдану-2004 і прив’язати ці заходи до акції підтримки майбутніх Вільнюських переговорів. Це не було таємницею.
Те, що за два дні до суботи 24 листопада відбулося засідання Кабінету Міністрів, і те, що частина студентства і журналісти вийшли з протестом 23 листопада, було форсажем події, яка насправді була планована. А головне — змінився порядок денний цієї події. З акції підтримки певних сакральних дій вона перетворилась на акцію протесту. З цього моменту стало зрозумілим, що спроба механічно чи силовим чином вплинути на цю ситуацію буде мати вже свою логіку. Не розуміти цього було неможливо. Саме тому, я вважаю, те, що відбулося 30 листопада і 1 грудня, є спробою модерувати, організувати і політизувати конфлікт. Кому це було вигідно?