Втім, перспектива Майдану не в цій території, а у формуванні віртуального громадянського суспільства як другої складової сучасного українського громадянського суспільства, оскільки саме там будуть формуватися більш раціональні комунікації, порядок денний, узгодження позицій різних соціальних верств, які представлені в громадянському суспільстві, й різних позицій. Саме в цій царині я бачу перспективи Майдану, тому що медіа-система повністю монополізована з боку тих сил, які прив’язані до влади. Отже і цей простір — Інтернет-простір — сприймається як простір свободи. Тому перспективу подальшої консолідації за рахунок комунікації і можливого вироблення спільних порядків денних я бачу саме в цій віртуальній площині. Якщо раніше це був просто простір обміну інформацією, то тепер це — комунікації й самоорганізація.
Що стосується проблем, які виявив Майдан 2013 року. Згідно останніх соціологічних даних, жоден із політиків не отримав ніяких переваг від Майдану. Ні діючий Президент, навіть враховуючи перемовини в Росії та мобілізацію своїх виборців, ні три лідери об’єднаної опозиції, ні нові політичні «гравці». У тому, що ми називаємо рейтингом, якісних змін не відбулося взагалі, і я вважаю це позитивом. Це, звичайно, виклик з точки зору розриву між тим, що відбувається в політиці серед політичних суб’єктів і в суспільстві. Це говорить про те, що процеси в громадянському суспільстві мають здоровий характер, що ми вийшли з тривалого періоду «політиків-ікон» чи «харизматів», коли позиція усіх ототожнюється з позицією одного, а програма для всіх була програмою «хотіли б іншого». Такого вже найближчим часом не буде. Також це говорить про те, що в суспільстві продовжиться пошук не просто лідера, а політичної платформи, яка була б зрозумілою і прийнятною. Це дає шанс опозиції і владі попрацювати над платформою розвитку, тобто шанси мають усі. Ми вийшли із ситуації, що загрожувала конфліктом, але, тим не менше, шанси для презентації «платформи майбутнього» залишаються в усіх.
Мабуть, дуже поширеними будуть очікування й бажання мати в 2015 році більш збалансовану систему управління державою, щоб не було одного «переможця». Відбудеться це через трансформацію політичної системи чи через якісь інші механізми, покаже час. Справа навіть не в зміні Конституції. Той факт, що одноосібність чи в політичній партії, чи у владі вже не сприймається як вихід, для мене є однозначним.
Мабуть, всі ви відчували, що був ризик «звалювання» у процес стихійної федералізації. На сьогодні він зберігається, проте гострота його знизилась. Звичайно, у цьому є частина об’єктивності, тому що у нас чимало органів місцевого самоврядування тісно пов’язані з політичними силами, що є в опозиції, та й традиційним є опозиціонування від центру. Незавершена реформа місцевого самоврядування постійно спонукає самі органи місцевого самоврядування до «політичної самості» по відношенню до Києва. Але слід враховувати, що в цьому є й зовнішній розрахунок. Адже федералізована Україна — це та Україна, яка ніколи й нікуди «не піде». Це просто буде неможливо. Я вважаю, що спроба «пірнути» в сценарій федералізації як виходу, також була, причому про це багато говорили й писали політики, і я з цим погоджуюсь, — така загроза була. Маю надію, що й цю загрозу завдяки позиції активних громадян ми поступово подолаємо.
Зараз дуже важливо вийти на певні знакові рішення, знакові сигнали і з боку центральної влади, і з боку місцевого самоврядування, щоб подолати це навіть на вербальному рівні. Треба демонтувати рішення, які створювали конфлікт «центр-регіони». Потрібні якісь символічні сигнали у вигляді меморандумів чи декларацій, які б знову повернули самоврядування в «поле діалогу» чи «поле взаємодії», щоб не допускати подальшої політизації самоврядування. І, звичайно, це серйозна вимога до політичних сил, які свого часу пішли у місцеве самоврядування. Адже вони вже отримали «попередження» з боку громадянського суспільства про те, що лідерів немає, й вони це мають відчувати, коли працюють у місцевому самоврядуванні. Вони не можуть узурпувати свої рішення, які не підпадають під настрої громадян, оскільки це буде вже поворот маніпулятивного характеру.
Я — оптиміст і пишаюся своєю державою. Пройде час, рани загояться, і ми переконаємось, що сотні тисяч людей у столиці й інших регіонах можуть висловлювати свою позицію «за», «проти», сперечатися, не перетинаючи межу. Якщо вони дійсно здатні до самоорганізації, і цей дух «Січі» дійсно є і це не вигадка істориків, я вас із цим поздоровляю і маю надію, що Новий рік ми зустрінемо не лише з оптимізмом професійним, а й з оптимізмом людським. Я вам дякую.