— Можна цього не співати? — раптом попросила Робін, нездатна більш це витримувати.
— Вибач,— сахнувся Метью.— Я собі думав, що воно до речі.
— Може, для тебе це й приємні спогади,— Робін відвернулася до вікна,— а для мене не дуже.
Краєм ока вона бачила, як Метью дивиться на неї, а тоді знову відвертається до дороги. За якусь мить Робін уже пожалкувала, що взагалі розтулила рота.
— Це не означає, що ти не можеш співати щось інше.
— Та нічого,— відповів Метью.
Коли доїхали до стоянки при Донінгтон-Парку, де зупинилися випити кави, температура трохи впала. Виходячи до вбиральні, Робін лишила свою куртку на спинці стільця. Зоставшись на самоті, Метью потягнувся. Край футболки припіднявся над поясом джинсів, відкривши кілька дюймів плаского живота. Це привернуло увагу дівчини за стійкою «Коста коффі». Тішачись із себе та свого життя, Метью всміхнувся і підморгнув їй. Дівчина зашарілася, захихотіла і відвернулася до свого колеги-баристи, який шкірився, бо все бачив.
У куртці Робін задзвонив телефон. Подумавши, що то Лінда дзвонить спитати, чи вони ще далеко, Метью ліниво потягнувся — дівчина ж на нього ще дивиться — і дістав телефон з кишені Робін.
Дзвонив Страйк.
Метью глянув на вібруючий пристрій так, ніби випадково вхопив тарантула. Телефон продовжив дзвонити й вібрувати в нього в руці. Метью роззирнувся: Робін видно не було. Він прийняв дзвінок і одразу скинув. Тепер на екрані світилося «Корм Пропущений».
Те потворне одоробало хоче повернути Робін — в цьому Метью був певний. Страйк мав п’ять довгих днів на те, щоб зрозуміти — нікого кращого він собі не знайде. Мабуть, почав проводити співбесіди, але жодна і близько не дорівнялася до Робін; а може, всі сміялися йому в обличчя, почувши пропозицію жалюгідної зарплатні.
Телефон задзвонив знову: Страйк передзвонив, намагаючись упевнитися, що слухавку повісили навмисне, а не випадково. Метью дивився на мобільний, паралізований нерішучістю. Він не наважувався замість Робін сказати Страйкові іти під три чорти. Він знав Страйка: цей дзвонитиме, поки не поговорить з Робін.
Ввімкнувся автовідповідач, і тут до Метью дійшло, що запис із вибаченнями — це найгірше, що може статися: Робін зможе раз у раз слухати ті слова, врешті-решт поступиться, розчулиться...
Він підняв очі: Робін поверталася з вбиральні. Тримаючи її телефон у руці, Метью піднявся і вдав, що розмовляє по ньому.
— Це тато,— збрехав він до Робін, поклавши руку на динамік і молячись, щоб Страйк не подзвонив знову, поки він тут стоїть перед нею.— Мій телефон скинув заряд... слухай, який у тебе пароль? Мені треба дещо подивитися, це щодо рейсів на наш медовий місяць... тато питає...
Робін сказала йому пароль.
— Тоді дай мені хвилинку, не хочу, щоб ти щось чула про медовий місяць,— сказав Метью і відійшов від Робін, одночасно караючись докорами сумління і пишаючись тим, як швидко все вигадав.
Опинившись у безпеці вбиральні, він відкрив її телефон. Щоб знищити слід Страйкового дзвінка, доведеться стерти всю історію дзвінків — і Метью це зробив. Тоді відкрив голосову пошту, прослухав повідомлення від Страйка і його теж стер. А тоді відкрив налаштування і заблокував номер Страйка.
Глибоко дихаючи, Метью розвернувся до свого красивого відображення у дзеркалі. Страйк у повідомленні сказав, що як Робін не передзвонить, він її більше не турбуватиме. До весілля дві доби; стривожений і зухвалий, Метью розраховував на те, що Страйк дотримає слова.
58
Deadline (Дедлайн)
Чоловік накрутив себе, дійшов майже до краю, упевнений, що припустився щойно помилки. Поїзд метро гуркотів на південь, і чоловік так стискав поруччя, аж кісточки побіліли. Червоні опухлі очі за темними окулярами виглядали назви станцій.
Вуха і досі протинав пронизливий голос Отієї.
— Я тобі не вірю! Якщо ти був на нічній роботі, то де гроші? Ні! Я хочу з тобою поговорити! Ні, цього разу ти нікуди не підеш...
Чоловік її вдарив. Не варто було, він це сам розумів: тепер його переслідувало її перелякане обличчя, великі від подиву очі, пальці, притулені до щоки, де слід від його рук наливався червоним на білому тлі...
Та то вона сама винна! Чоловік просто не стримався: протягом останніх двох тижнів Ота вимагала дедалі більше. Прийшовши додому з повними очима червоної фарби, чоловік прикинувся, ніби то алергія, але холодносерда сука анітрохи йому не співчувала. Ота тільки розпитувала, де він був і — оце вона вперше наважилася — де гроші, які він буцімто заробляв. Вони