Оце він став жирною сракою, відколи бачилися востаннє! Шкутильгає собі з наплічником, ніби знов став тупим новобранцем, і гадки не має, що чоловік, який надіслав йому ногу, сидить за п’ятдесят ярдів. Ось тобі й великий детектив! Пішов до пабу, на зустріч з кралькою Секретаркою. Напевно що спить з нею. Чоловік дуже на це сподівався. Тоді виконання запланованого принесе ще більшу насолоду.
Потім, роздивляючись крізь окуляри постать Страйка просто за вікном пабу навпроти, чоловік помітив, що той ніби теж дивиться на нього. Звісно, годі й розгледіти обличчя на тому боці вулиці, через двоє вікон, та ще за темними окулярами; але щось у тій далекій постаті, у розвернутому анфас обличчі стривожило чоловіка. Вони зі Страйком дивилися один на одного через дорогу. Гуркотіли машини, час до часу затуляючи їх.
Чоловік дочекався, поки в кадр в’їде два автобуси поспіль, годі підвівся зі стільця, вийшов з ресторану і зник у провулку.
У крові кипів адреналін. Чоловік зняв камуфляжну куртку і вивернув на той бік. Викинути не можна було: у підкладці заховано ножі. Звернувши за ріг, чоловік побіг.
10
With no love, from the past.
Blue Oyster Cult, “Shadow of California”[7]
Невпинний потік машин змусив Страйка постояти й почекати, перш ніж вдалося перетнути Тоттенгем-Корт-роуд. Раз у раз він поглядав на той бік. Перейшовши вулицю, він одразу зазирнув у вікно японського ресторану, але там не було нікого в камуфляжній куртці й нікого, схожого за статурою чи зростом на чоловіка в окулярах, у футболці чи сорочці.
В кишені завібрував мобільний. Страйк його дістав.
Робін надіслала повідомлення:
Та заспокойся.
Широко всміхнувшись, Страйк помахав у вікна «Двору» і рушив у бік метро.
Може, Робін має рацію, і він надто знервований. Які шанси того, що псих, який надсилає ноги, буде серед білого дня сидіти й витріщатися на Робін? Але застигла пильність того кремезного чоловіка в камуфляжній куртці Страйкові не сподобалася, і не сподобалося, що на ньому були темні окуляри: не так уже й сонячно сьогодні. І це його зникнення, поки Страйк не міг його бачити: випадковий збіг чи ні?
Біда полягала в тому, що Страйк не міг покластися на спогади про зовнішність жодного з трьох чоловіків, які нині його непокоїли. Брокбенка він не бачив вісім років, Лейнга — дев’ять, Віттакера — всі шістнадцять. Кожен міг за цей час погладшати чи схуднути, облисіти, відпустити бороду чи вуса, набути інвалідності чи накачати м’язи. Страйк сам утратив ногу, відколи бачив їх усіх. Але жоден не зміг би приховати зріст. Усі троє чоловіків, про яких думав Страйк, мали по шість футів чи більше зросту, і той камуфляжник на металевому стільці здавався заввишки десь таким.
Дорогою до станції «Тоттенгем-Корт-роуд» у кишені завібрував мобільний. Страйк зрадів, побачивши, що дзвонить Грем Гардакр. Відступивши з дороги, щоб не заважати людям, він прийняв дзвінок.
— Оґі? — почувся голос колишнього колеги.— Що за справи, друже? Чого це тобі ноги надсилають?
— Я так розумію, ти вже не в Німеччині? — спитав Страйк.
— Півтора місяця як в Единбурзі. Оце щойно читав про тебе у «Скотсмені».
Відділ спеціальних розслідувань Королівської військової поліції мав офіс в Единбурзькому замку, в секції 35. Це було престижне призначення.
— Гарді, мені потрібна послуга,— сказав Страйк.— Внутрішня інформація про декого. Пам’ятаєш Ноеля Брокбенка?
— Такого забудеш. Сьома бронетанкова, якщо не помиляюся?
— Так, це він. І ще Дональд Лейнг. Він служив ще до нашого з тобою знайомства. З Прикордонного полку короля. Я знав його на Кіпрі.
— Добре, друже, як буду в офісі, подивлюся. Я тут зараз серед розораного поля.
Розмову про спільних знайомих урвав гуркіт машин, яких у годину пік ставало дедалі більше. Гардакр пообіцяв передзвонити, коли зазирне в армійські архіви, і Страйк продовжив шлях до метро.
За тридцять хвилин він вийшов на станції «Вайтчапел» і виявив повідомлення від чоловіка, з яким мав зустрітися.
Вибачай Куше не сьогодні передзвоню
Це було недоречно й незручно, але заледве дивно. Зважаючи на те, що Страйк не ніс наркотиків чи старих записів і не просив когось побити чи залякати, з боку Шпеника взагалі було виявом великої поваги погодитися на чіткий час і місце зустрічі.
Коліно Страйка після цілого дня на ногах боліло, але на станції сісти не було де. Притулившись до жовтої цегляної стіни біля входу, він набрав Шпеника.
— Га, Куше, шо там?