— КУШЕ! — збуджено гукнув Шпеник, і Страйк аж підскочив.
Шпеник увімкнув радіо.
«...у справі Шеклвелльського різника арештовано підозрюваного. Після ретельного обшуку квартири на Волластон-Клоузі поліція звинуватила тридцятичотирирічного Дональда Лейнга в убивствах Келсі Платт, Гізер Смарт, Мартіни Россі й Сейді Роуч, у замаху на життя Лайли Монктон і жорстокому нападі на шосту, неназвану жінку...»
— Про тебе не сказали! — мовив Шпеник, коли повідомлення закінчилося. Голос у нього був розчарований.
— Так і не мали,— відповів Страйк, борючись із дивною знервованістю. Попереду з’явився Мессем.— Але ще скажуть. І це добре: треба трохи реклами, щоб мій бізнес знову злетів.
Він автоматично глянув на зап’ясток, забувши, що годинника немає, тоді перевірив час на приладовій панелі.
— Жени, Шпенику. Ми так проґавимо початок.
Що ближче до мети, то сильніше Страйк тривожився. Служба мала двадцять хвилин як початися, коли вони почали підніматися на Мессемський пагорб. Страйк у телефоні подивився, де стоїть церква.
— Отам,— сказав він, панічно показуючи на інший бік найширшого майдану, який колись бачив, де було повно людей і наметів з їжею. Коли Шпеник помчав по периферії майдану, кілька перехожих насупилося, а один чоловік у полотняному кашкеті погрозив кулаком водію зі шрамами на обличчі, що так необачно ганяє сонним серцем Мессема.
— Зупини тут, десь тут! — сказав Страйк, побачивши два прикрашені білими стрічками темно-сині «бентлі» на дальньому боці майдану. Шофери балакали, скинувши кашкети під яскравим сонцем. Обидва озирнулися, коли Шпеник загальмував. Страйк скинув ремінь безпеки; тепер з-за крон дерев було видно шпиль церкви. Страйка мало не нудило — понад сумнів, через те, що за ніч він викурив з чотири десятки цигарок, не спав, ще й мав Шпеника за водія.
Страйк зробив кілька кроків уперед, тоді кинувся назад до приятеля.
— Почекай мене. Я, може, не лишуся.
І він побіг повз шоферів (ті витріщалися на нього), на ходу поправляючи краватку. Тоді згадав про стан свого обличчя й костюма. І нащо той клопіт?
Страйк прокульгав за ворота у порожній церковний двір. Церква вражала і нагадала йому про церкву святого Діонісія у Маркет-Гарборо, коли вони з Робін ще були друзями. Тиша над сонним і сонячним цвинтарем здавалася зловісною. Страйк проминув дивну, якусь язичницьку на вигляд колону з різьбленням праворуч від себе і наблизився до важких дубових дверей.
Потягнувши за клямку лівою рукою, він завагався.
— А, пішло воно все,— видихнув Страйк до себе і як міг тихенько відчинив двері.
Його зустрів аромат троянд: білі ружі Йоркширу квітнули у високих вазах і прикрашали краї лавок, на яких тіснилися гості. До самого вівтаря тягнувся ліс яскравих капелюхів. Мало хто помітив Страйка, коли той прочовгав усередину, але хто помітив — почали витріщатися. Він боком посунув уздовж задньої стіни, поглядаючи в бік вівтаря.
Робін мала вінець з білих троянд на довгому хвилястому волоссі. Її обличчя Страйк не бачив. Лубка на її руці не було, і навіть звідси він роздивився довгий пурпуровий шрам, що збігав по її руці.
— Чи ти,— почувся дзвінкий голос невидимого вікарія,— Робін Венеція Еллакотт, береш цього чоловіка, Метью Джона Канліффа, за свого законного чоловіка, щоб бути з ним поруч від сьогодні й до...
Виснажений, напружений, зосереджений на Робін, Страйк навіть не помітив, як близько підійшов до букета у високій тюльпаноподібній бронзовій вазі.
— ...в радості й у горі, в багатстві й у бідності, в недузі й при здоров’ї, поки смерть...
— Ой чорт,— сказав Страйк.
Букет, на який він налетів, перекинувся — ніби у сповільненій зйомці — і з оглушливим брязкотом упав на підлогу. І гості, і пара озирнулися на нього.
— Я... Боже, вибачте,— безнадійно мовив Страйк.
Десь у центрі зібрання засміявся чоловік. Більшість гостей негайно розвернулася до вівтаря, але кілька гостей ще супилося на Страйка і не одразу спам’яталося.
— ...не розлучить вас,— з терпінням святого закінчив вікарій.
Чарівна наречена, яка не всміхнулася жодного разу за цілу службу, раптом просяяла.
— Так! — дзвінким голосом сказала Робін, глянувши просто у вічі не своєму новоспеченому чоловіку, що з кам’яним обличчям стояв поруч, а побитій і закривавленій людині, яка щойно перекинула її квіти.
Подяки
Не пам’ятаю, щоб отримувала таке задоволення від літератури, як під час роботи над романом «Кар’єра лиходія». Це дивно — не тільки тому, що його тема страшна, а ще й тому, що в ці дванадцять місяців я була страшенно зайнята і мусила перемикатися між різними проектами, а так працювати я не люблю. І все-таки Роберт Ґалбрейт завжди був ніби моїм персональним ігровим майданчиком, і цього разу теж не підвів.