Коліно з протезом починало боліти. Страйк ступав дедалі швидше. Праворуч виріс, ніби за помахом чарівної палички, паб «Голова шкапи» — приземкуватий, квадратний, з цегляними стінами. Вже підійшовши до дверей, Страйк помітив викидайла в чорному і згадав, що нині тут теж стрип-клуб.
— Чорт,— вилаявся він.
Страйк був не проти випити в оточенні напівголих жінок, але не міг дозволити собі зависоку ціну на спиртне в таких закладах, та ще й коли за один день утратив двох клієнтів.
Тому довелося зайти до найближчого «Старбаксу», знайти гам місце і покласти хвору ногу на вільний стілець поруч. Страйк похмуро крутив у руках велику чашку з чорною кавою. М’які дивани теплих відтінків, високі чашки з пухкою піною, пристойні, працьовиті молодики й дівчата за чистим скляним шинквасом: це, звісно, чиста протиотрута від смердючого привида Віттакера, і все-таки той відмовлявся зникати. Мимоволі Страйк заново проживав усе, все пригадував...
Коли Віттакер жив з Ледою та її сином, історія його підліткових походеньок була відома хіба соціальним службам на півночі Англії. Про своє минуле він розповідав безліч історій, строкатих і часто суперечливих. Тільки коли Віттакера арештували за вбивство, просочилася правда з вуст людей з його минулого — одні сподівалися заробити на пресі, інші хотіли помститися, ще хтось у такий дивний спосіб старався захистити його.
Віттакер народився у грошовитій родині з верхніх прошарків середнього класу, очолюваній дипломатом з лицарським титулом; до дванадцятьох років Віттакер вважав його за батька. А тоді дізнався, що насправді його матір’ю була старша сестра, яка буцімто мешкала в Лондоні й працювала вчителькою у школі, де вчили за системою Монтесорі,— наркоманка й алкоголічка, яка жила в злиднях, відкинута рідними. Відтоді Віттакер, і так уже проблемна дитина, схильна до спалахів гніву, під час яких він бив усіх навколо, зовсім ошалів. Його вигнали з приватної школи. Віттакер приєднався до місцевої банди і незабаром уже керував збутом наркотиків; ця фаза закінчилася строком у виправному закладі, бо Віттакер тримав ножа біля горла малолітньої дівчини, поки його друзі її ґвалтували. У віці п’ятнадцятьох років він утік до Лондона, лишаючи по собі слід з дрібних злочинів, і врешті-решт знайшов свою біологічну матір. Коротке радісне возз’єднання майже одразу скотилося в насильство та взаємну ворожість.
— Тут не зайнято?
Над Страйком схилився високий молодик, руками вже тримаючись за спинку стільця, на який Страйк поклав натруджену ногу. Молодик нагадав Страйкові Метью, нареченого Робін: хвилясте каштанове волосся, чіткі привабливі риси. Страйк рохнув, прибрав ногу і похитав головою. Молодик поніс стілець до столу, за яким уже сиділо зо шестеро осіб, і приєднався до компанії. Страйк бачив, як зраділи його поверненню дівчата: випростали спини, заусміхалися, коли молодик підсунув до столу свій стілець. Може, через схожість із Метью, а може, через забраний стілець, чи просто через уміння Страйка непомильно розпізнавати покидьків, молодик здався йому якимось неприємним.
Каву Страйк не допив, але це втручання геть зіпсувало настрій, тож він підвівся й пішов. Краплі дощу падали на спину; він ішов уздовж Вайтчапел-роуд назад, знову курив і вже не намагався опиратися припливній хвилі пам’яті, що несла його...
Віттакер мав майже патологічну потребу в увазі. Він сердився, коли Леда відволікалася від нього з будь-яких причин, на будь-які предмети — роботу, дітей, друзів,— і звертав свої гіпнотичні чари на інших жінок, щойно її уваги ставало недосить. Навіть Страйк, якому Віттакер був ненависний, мов чума, мусив визнати, що той має потужну сексуальну принадність; ті чари діяли майже на всіх жінок, які заходили до сквоту.
Віттакера викинув черговий гурт, але він усе мріяв про славу. Він знав три акорди на гітарі й списував усі папірці, які не встигли сховати, текстами, натхненними «Сатанинською біблією»; Страйк пам’ятав, як ця книжка в чорній палітурці з зображенням пентаграми й козлиної голови лежала на матраці, де спали Віттакер і Леда. Віттакер достеменно знав біографію американського лідера секти Чарльза Менсона. Саундтреком останнього року школи у Страйка було хрипіння старої вінілової платівки Менсонового альбому «LIE: Культ кохання і терору».
Легенда, що оточувала Леду, була відома Віттакеру ще до знайомства з нею. Він любив слухати про вечірки, де вона бувала, про чоловіків, з якими спала. За її посередництва він ніби торкався світу зірок. Ближче познайомившись із ним, Страйк зрозумів, що цей чоловік прагнув слави як ніхто інший. Він не бачив моральної відмінності між своїм любим Менсоном і такими рок-зірками, як Джонні Рокбі. Обидва укріпилися в свідомості людей. Власне, Менсон був навіть успішніший, бо його міф не згасне з плином моди: зло завжди зачаровує.