— Ти роздивився... її? — спитала Робін, узявши горнятко з гарячим чаєм і відставивши його; навіть не пригубила.
— Так,— відповів Страйк.
Вона не знала, що ще спитати. Ідеться ж про відрізану ногу. Ситуація була настільки жахлива, настільки гротескна, що будь-яке питання, що спадало на думку, здавалося абсурдним і грубим. «Ти її впізнав?» «Навіщо її надіслали?» І найнагальніше питання: «Чому мені?»
— Поліція питатиме про кур’єра,— мовив Страйк.
— Знаю,— відповіла Робін.— Я тут намагаюся пригадати все, що роздивилася.
Внизу подзвонили у двері.
— О, це Вордл.
— Вордл? — наполохалася Робін.
— Це найбільш дружній поліціянт з відомих мені,— нагадав Страйк.— Сиди тут, я його зараз приведу.
За минулий рік Страйк устиг зіпсувати собі репутацію в лондонській поліції, хоча в тому була не лише його провина. Преса надміру хвалила два його найбільші детективні тріумфи, і це природнім чином кинуло тінь на поліціянтів, чиї зусилля Страйк звів нанівець. Але Вордл, який допоміг Страйкові в першій справі з тих двох, і собі урвав трохи слави, тож стосунки між ними були відносно дружні. Робін бачила Вордла лише в газетних статтях про справу. В суді їхні стежки не перетиналися.
Вордл виявився вродливим чоловіком з густою каштановою чуприною й шоколадно-карими очима. Він був одягнений у шкірянку та джинси. Страйк не знав, посмішив чи роздратував його задумливий погляд, який Вордл кинув на Робін, щойно увійшовши. Швидким зиґзаґом той відзначив її волосся, фігуру, тоді — ліву руку, де його очі затрималися на заручній каблучці з сапфіром і діамантами.
— Ерик Вордл,— низьким голосом відрекомендувався гість, усміхнувшись, на думку Страйка, недоречно чарівливо.— А це сержант Еквенсі.
Разом з ним приїхала худа чорношкіра поліціянтка з забраним у гладеньку ґульку волоссям. Вона всміхнулася до Робін, і та відчула надзвичайне полегшення від присутності іншої жінки. Далі сержант Еквенсі окинула поглядом славне помешкання Страйка.
— А де пакунок? — спитала вона.
— Внизу,— відповів Страйк, дістаючи з кишені ключі від офісу.— Зараз покажу... Вордле, як дружина? — додав він, збираючись виходити з сержантом Еквенсі.
— А тобі що? — буркнув поліціянт, але на полегшення Робін відкинув прокурорську манеру, коли сів навпроти неї і розгорнув записника.
— Коли я прийшла, він стояв під дверима,— пояснила Робін, коли Вордл спитав, як привезли ногу.— Я вирішила, що він кур’єр. На ньому була чорна куртка — повністю чорна, тільки на плечах сині смужки. Шолом був теж повністю чорний, щиток опущений, дзеркальний. На зріст він був мінімум шість футів. На чотири чи п’ять дюймів вищий за мене, зважаючи ще на шолом.
— Статура? — спитав Вордл, роблячи нотатки в записнику.
— Досить кремезний, але, мабуть, то ще через підбивку на куртці.— Очі Робін звернулися на Страйка, який саме зайшов до кімнати.— Тобто не такий, як...
— Не такий жирний кендюх, як твій шеф? — підказав Страйк, який устиг почути початок фрази, і Вордл, не від того, щоб якось зачепити Страйка, тихо захихотів.
— Ще на ньому були рукавички,— провадила Робін, яка навіть не всміхнулася.— Чорні шкіряні мотоциклетні рукавички.
— Звісно, як же без них,— кивнув Вордл, записуючи.— Про мотоцикл, я так розумію, ви нічого не можете сказати?
— «Хонда», червоний з чорним,— озвалася Робін.— Я звернула увагу на логотип з крилами. Мабуть, з об’ємом 750. Великий.
Вордл здавався і стривоженим, і враженим.
— Робін автомобілістка,— пояснив Страйк.— За кермом — чисто Фернандо Алонсо.
Робін не подобалося, що Страйк такий веселий і легковажний. В офісі лежить жіноча нога. А решта де? Тільки б не заплакати. Дуже кепсько, що вона так не виспалася. Клятий диван... останнім часом вона забагато спить на ньому.
— І він змусив вас поставити підпис? — спитав Вордл.
— Не скажу, що мене змушували,— озвалася Робін.— Він простягнув планшет, і я розписалася автоматично.
— Що було на планшеті?
— Якийсь ніби інвойс чи...
Робін приплющила очі, намагаючись згадати. Тепер, замислившись, вона вирішила, що та форма мала аматорський вигляд, ніби її склепали на домашньому комп’ютері. Так вона і сказала.
— Ви чекали на пакунок? — спитав Вордл.
Робін розповіла про одноразові фотоапарати на весілля.
— Що він зробив, коли ви взяли посилку?
— Сів на байк і поїхав. Виїхав на Чаринг-Кросс-роуд.
У двері постукали, а тоді увійшла сержант Еквенсі. В руках у неї була записка, яку Страйк бачив під ногою. Аркуш лежав у пакеті для доказів.