Робін не знала, що й сказати. Не уявляла, як воно — коли всю епічну історію сексуальних звитяг твоєї матері виставлено в інтернеті всім на огляд. Страйку принесли пиво, і він випив, а тоді провадив.
— Мене мало не охрестили Ериком Блумом Страйком,— заявив він, і Робін аж вдавилася водою. Закашляла у серветку, а Страйк засміявся: — Правду кажучи, Корморан нічим не кращий. Корморан Блу...
— Блу?
— Ти не слухаєш? «Блу ойсте калт», назва гурту.
— Боже,— мовила Робін.— Ти не казав.
— А ти б казала?
— Що то означає — «Панна з солоним лососем»?
— Щоб я знав. їхні тексти — то божевілля. Якась фантастика, химери.
«Вона хотіла померти. Вона була вапняне дівча»,— сказав голос у голові. Страйк випив ще пива.
— Я, здається, жодної пісні «Блу ойсте калт» не чула,— сказала Робін.
— Чула,— заперечив Страйк.— «Не бійся женця».
— Не бійся... чого?
— То їхній найбільший хіт. «Don’t Fear the Reaper» — «Не бійся женця».
— О. Я... я розумію.
На якусь мить Робін була подумала, що то він дає їй пораду.
Якийсь час їли мовчки, а тоді Робін, не маючи більше сили стримуватися і сподіваючись, що не викаже свій страх, спитала:
— Як гадаєш, чому ногу надіслали на моє ім’я?
Страйк уже мав час обміркувати це питання.
— Я про це думав,— сказав він,— і гадаю, що це можна сприймати як мовчазну погрозу. Тож поки не з’ясуємо, що...
— Я не облишу роботу,— гнівно мовила Робін.— Не сидітиму вдома. Це Метью так хотів би.
— Ти з ним уже розмовляла, так?
Робін дзвонила нареченому, поки Страйк був з Вордлом унизу.
— Так. Насварив, що розписалася на планшеті.
— Звичайно, він за тебе хвилюється,— нещиро сказав Страйк. Він кілька разів спілкувався з тим Метью і щоразу мав до нього менше прихильності.
— Він не хвилюється,— відрубала Робін.— Просто вирішив, що ось — тепер я піду, тепер я злякаюсь. Я не злякаюсь.
Метью новина нажахала, але Робін усе одно розчула в його голосі ноту вдоволення, відчула невисловлену певність, що тепер уже й вона зрозуміє: це ідіотизм — зв’язатися зі злиденним приватним детективом, нездатним навіть нормально їй платити. Страйк змушує її працювати понад норму, і саме тому їй доводиться замовляти посилки на роботу, а не додому. («Мені надіслали ногу не тому, що „Амазон“ не зробив доставку нам додому!» — гаряче заперечила Робін.) І звісно ж, Страйк тепер зажив такої-сякої слави, тож про нього питають їхні друзі. Робота Метью — він працював бухгалтером — і близько так нікого не цікавить. Його обурення й ревнощі проникли дуже глибоко і дедалі частіше вихоплюються назовні.
Страйк був не дурний і не планував заохочувати Робін до нелояльних учинків щодо Метью; в менш стресовому стані вона би про них ще пошкодувала.
— Надіслати ногу тобі замість мене — це він передумав,— сказав Страйк.— Спершу на пакунку написали моє ім’я. Гадаю, або мене хотіли налякати, показавши, що знають твоє ім’я, або тебе хочуть відстрашити від роботи.
— Ну, мене цим не відстрашать,— сказала Робін.
— Робін, героїзм тут недоречний. Хай хто це був, він хоче показати, що багато про мене знає, що знає твоє ім’я, що — як виявилося цього ранку — знає тебе в обличчя. Він бачив тебе зблизька. Мені це не до вподоби.
— Ти явно вважаєш, що я не помічу, коли хтось за мною стежитиме.
— Зважаючи на те, що ти розмовляєш з людиною, яка записала тебе на найкращий курс протидії стеженню, який тільки знайшовся,— почав Страйк,— і яка читала листа з найкращими рекомендаціями, що його ти мені після тих курсів показала...
— Тоді ти не віриш у мої навички самооборони.
— Я не бачив, щоб ти їх застосовувала на практиці, тож мушу хіба вірити на слово.
— Ти хоч раз чув, щоб я брехала, ніби умію щось, а сама не вмію? — обурилася Робін, і Страйкові довелося визнати, що такого не було.— От і добре! Я не наражатимуся на дурний ризик. Ти навчив мене звертати увагу на підозрілих типів. І хай там як, дати мені відпустку тобі не по кишені. Ми вдвох ледь даємо раду всім справам.
Страйк зітхнув і потер обличчя волохатими руками.
— Поночі не ходи,— сказав він.— І слід тобі купити пристойну кишенькову сирену.
— Гаразд,— кивнула Робін.
— І в будь-якому разі, з наступного понеділка береш Радфорда,— додав Страйк, заспокоюючи себе цією думкою.
Радфорд — багатий підприємець, який хотів найняти до себе в офіс детектива під виглядом тимчасового працівника, щоб той розкрив махінації старшого менеджера. Взятися мала Робін, бо Страйка після другої гучної справи про вбивство впізнавали. Допивши третє пиво, Страйк подумав, що можна домовитися з Радфордом, щоб Робін проводила в його конторі більше часу. Він був би радий знати, що вона в безпеці в тому офісному палаці з дев’ятої ранку до п’ятої вечора, поки не спіймають маніяка, який надіслав ногу.