— Але визнайте, коханий пане Никодиме, що весь матеріал у зразковому стані. Все ясно, стисло, систематизовано…
Дизмі в горлі застряло прокляття.
— Дійсно, — мовив він, — порядок зразковий.
— А що? Правда? Це я сам усе роблю. Я знаю в своїй машинерії кожен патичок, кожне коліщатко, а то найперша гарантія, що ніхто з моїх службовців не обдурить мене. Ну, то ви вже залиште цю роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде ще досить часу, бо сьогодні я не морочитиму вам голови. На папірні у мене зустріч з будівельною комісією, а тоді поїду огляну ліс у Коцілівці.
Коли вони увійшли до їдальні, жінки вже сиділи коло столу.
— Ви такий блідий, — зауважила пані Ніна.
— Голова поболює.
— Ну, бо ви тільки уявіть собі, мої любі, — почав Куницький, — пан Никодим і очей не склепив. Цілісіньку ніч просидів над книгами.
— Може, ви приймете порошок од головного болю? — спитала пані Ніна.
— Надісь, не варто…
— Прийміть, вам полегшає.
Вона веліла слузі принести шкатулку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.
— Знаєш, Ніно, — озвалася Кася, — пан Дизма вчитиме мене грати на більярді.
— А ви добре граєте?
— Так собі, — відказав Никодим. — Колись грав непогано.
— Може, почнемо зараз же по сніданку? — запропонувала Кася.
— А я стежитиму за вашою лекцією, — додала пані Ніна.
— Го, гo, — засміявся Куницький. — Боюся, що вам забагнеться зовсім одібрати у мене пана Никодима.
— Мій чоловік ревнує вас, — усміхнулася пані Ніна, і Дизма помітив, що вона дивиться на нього прихильно.
«Вона, видно, дуже добра», — подумав.
Поснідавши, Куницький одразу ж попрощався і швиденько подріботів до автомобіля.
Кася веліла приготувати більярд, і всі троє перейшли до більярдної.
Навчання почалося з того, що Дизма показав, як треба ставити руку і тримати кий. Відтак пояснив, як бити по кулях.
Дівчина була кмітлива, мала тверду руку і пильне око, тому Дизма зробив висновок:
— Ви добре гратимете, тільки треба багато тренуватись.
— Виходить, Кася — здібна учениця? — поцікавилась пані Ніна.
— Як на перший раз — чудово.
— А що в більярді найважче? — спитала Кася.
— Найважче — карамболь.
— Покажіть, як це робиться.
Дизма розставив кулі і прорік:
— Дивіться, зараз я так ударю по своїй кулі, що вона зачепить дві інші.
— Та це ж неможливо, вони ж стоять не на одній лінії.
— Отож бо, — усміхнувся Дизма, вдоволений з ефекту. — Вся штука карамболя в тому, що моя куля, вдаряючись у різних місцях об борт, змінюватиме напрямок. Ось як. — Він злегенька вдарив своєю кулею, і, на превеликий подив обох жінок, карамболь удався чудово.
— Оце-то геометрія, — дивувалась пані Ніна.
— Ну, — додала Кася, — я такої вправності не досягну.
— Може, й ви спробуєте? — звернувся Дизма до Ніни.
— О, з мене нічого не буде, — сказала та, однак узяла кий. Ніна не знала, як треба поставити п’ясть лівої руки, щоб вона була за підпору, і Дизмі довелося скласти їй пальці. При цьому він зауважив, що в пані Ніни дуже гладенька шкіра. Спало на думку, що ті руки, напевно, ніколи нічого не робили. «Яке не щастя, — замріявся Никодим, — бути таким багатим, не треба й пальцем рушити — за тебе все зроблять…»
— Ну що ж ви, — обізвалася Ніна, — мене, либонь, не хочете вчити?
— Вибачте. Я трохи замислився.
— Цікаво, про що?
— Так, нічого. Просто доторкнувся оце до вашої руки і подумав, що такі ніжні руки, надісь, ніякої праці не знають.
Пані Ніна зашарілася.
— Ви маєте рацію. Мене давно вже мучить сором за це, але не вистачає сили волі, щоб, нарешті, взятися до якоїсь роботи. Та ще і обставини так складаються… Може, через це я й байдикую.
— Ну звісно, навіщо працювати, коли в тебе стільки грошей, — мовив Дизма просто.
Пані Ніна закусила губу і потупилась.
— Ви дуже суворий суддя, але визнаю, що я повністю заслужила на дошкульну іронію.
Дизма не зрозумів і почав сушити голову — про що, власне, вона каже.
— Пан Дизма — правдолюб і ріже правду просто в очі, — втрутилася Кася.
— Все-таки це рідкісне явище, — додала Ніна.
— Хоч і не завжди приємне для оточення, — застерегла Кася.
— Зате корисне. Ліпше чути жорстоку правду, ніж нещирі компліменти.
— О, то, либонь, не ваша царина, пане Дизма? Скажіть, — підбурювала його Кася, — ви часто говорите жінкам компліменти?
— Авжеж. Якщо жінка вродлива, я можу їй це сказати.
— Ото й усе? Ну, а що, наприклад, ви сказали б мені?
— Вам?.. Гм… — Дизма замислено погладжував підборіддя.
Кася зареготала.
— Бачиш, Ніно, як це важко йому. Ну, прошу, скажіть же що-небудь. Якщо в цілому вам нічого висловити доброго, то, можливо, в моїй особі знайдеться хоч що-небудь, до чого ви були б лагідніші.
Під єдвабним пушком, який вкривав її свіжу, мов абрикос, щоку, запалав легенький рум’янець. Никодим подумав, що вона вродлива, але якась вельми чужа, і в погляді її горіхових очей, спрямованих у цю мить на Ніну, є щось дивно хиже.
— А чого ж, — згодився Дизма. — У вас гарні вуха.
— О!.. — здивувалася дівчина. — Не сподівалась почути це од вас. Знаєте, торік узимку в Рів’єрі, де було чимало художників, сам маестро Бергано зробив мені честь, сказавши цей самий комплімент.
«А хто такий Бергано? Попався», — жахнувся Дизма, а вголос додав:
— Я мало що тямлю в малярстві. Ніколи ним не цікавився.
— А проте, — привітно мовила Ніна, — це не перешкоджає вам мати такі смаки, як у великих художників.
Кася поклала кий і сказала, що на сьогодні з неї вже досить більярда.
— Піду переодягнуся. Може, ви поїдете зі мною верхи?
— Дуже дякую, але в мене ще сила роботи, — відмовився Никодим.
— Ну, то я їду сама. Бувай, Нінусь! — Кася обняла її за шию і поцілувала в уста.
Коли дівчина зникла за дверима, Дизма сказав:
— Пасербиця любить вас не як мачуху…
Пані Ніна одвернулась і підійшла до вікна.
— Ми любимо одна одну як сестри.
— Та й різниця у віці між вами, надісь, дуже невелика, — зауважив Дизма. — Я спочатку подумав, що ви сестри. Тільки характери у вас зовсім різні.
— Так, — потвердила Ніна, — і нахили, і характери, і погляди у нас діаметрально протилежні.
— І все-таки ви любите одна одну.
Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як підтримати розмову, надумав піти в свою кімнату.
— Мені вже пора. Моє шанування.
Вона кивнула йому головою і спитала:
— Може, вам щось потрібно?
— О, дякую.
— Ви, будь ласка, без церемонії, розпоряджайтесь прислугою…
— Спасибі.
Уклонившись, Дизма вийшов. Ще кілька хвилин, поки він твердою ходою простував через довгу анфіладу кімнат, Ніна бачила його кремезну, немовби квадратну постать і широку, червону, товсту потилицю.
«Оце такий вигляд має сильна людина? — міркувала вона. — Дивно. А проте… Ой мрійнице, мрійнице!..» — засміялась і, зчепивши руки, потягнулася всім тілом.
Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Ніяк не міг оговтатись у тому лісі цифр.
— Сто чортів!.. — лаявся він. — Видно, я дурний як пень.
Зринула в пам’яті гімназія. Там, якщо він чогось не розумів, можна було принаймні визубрити. Робота нелегка, це правда, але все-таки то був рятунок. Зрештою, коли й не визубрив, то завжди міг прикинутись, ніби хворий, і не піти на уроки… А тут нема ніякої ради, ніякісінької… Бо цього всього не визубриш, а захворіти…
«А що якби таки захворіти?» — враз майнула думка.
Тільки що ж із того?
«Можна буде зволікати неприємну розмову хоч кілька днів… чи навіть тижнів…»
Це ідея! Прекрасна ідея! А тим часом, може, що скоїться, стануться якісь зміни…
«Так, — постановив він, — тут нічого гадати. Завтра зранку захворію і край».