Довго мізкував, яку б хворобу йому вибрати. Ніяка заразна тут не годилась — могли б одіслати в лікарню. Шлунок теж мав бути здоровий, бо інакше не дадуть їсти…
«А мо’, ревматизм?.. — Дизма зрадів. — Це буде найкраще: якщо навіть лікаря викличуть, то й він нічого не второпає».
Коли слуга прийшов кликати його на обід, у Никодима вже був готовий план тяжкого припадку ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні при вечері почне скаржитися на біль, а завтра зовсім не встане з ліжка.
Дизма був страшенно вдоволений з цієї видумки і почував себе чудово.
За столом було весело. Очевидно, на жінок уплинула відсутність хазяїна. Розмовляли про задуману поїздку Касі до Швейцарії, де вона мала вивчати медицину.
— І ви наміряєтесь, закінчивши університет, практикувати? — спитав Дизма.
— Авжеж.
— Ми будемо твоїми пацієнтами, — засміялася пані Ніна.
— Ти будеш, — відповіла Кася, — а пан Дизма — ні.
— Ви жорстокі. А якби я захворів і поблизу не було лікаря?..
— Ви не так мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.
— Он що! Шкода. Мене мучить ревматизм, а це, надісь, хвороба чоловіча.
— Хтозна, це залежить од того, як ви захворіли, — зауважила Ніна.
— На війні, — кинув Дизма.
— Ви були офіцером?
— Ні, звичайним рядовим.
— Це славно, — мовила Ніна. — Багато видатних людей носило в той час сірі солдатські мундири.
— Мундири були зелені, — спростував Дизма.
— Звичайно, колір надії, це ви дуже тонко зазначили. Вас, либонь, поранило?
— Ні. Війна зоставила мені на згадку тільки ревматизм.
— Ну, і, певно, ордени? — поцікавилась Ніна.
У Никодима не було ніяких нагород, але він збрехав:
— Virtuti Militari[4]. І ще підвищення. Я мало не став генералом.
— Як?
— Мені надали звання єфрейтора, і я неодмінно дослужився б до генерала, якби акурат тоді не кінчилась війна.
— Однак, я бачу, у вас лишилися приємні спомини про неї.
— То був найкращий період мого життя, — щиро мовив Никодим.
— Я розумію вас. Хоч сама як жінка не могла б почувати себе щасливою серед конаючих і поранених, але розумію, що справжній мужчина знаходить на війні середовище, котре збуджує найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…
Дизма всміхнувся. Зринули в пам’яті казарми телеграфного батальйону, кури, яких держав сержант, тепла кава і монотонні, довгі дні байдикування…
— Так, інстинкти дикого звіра, — потвердив він.
— Моя люба, — звернулася пані Ніна до Касі, немовби провадячи перервану розмову, — все-таки ти повинна визнати, що в цьому є чарівність, яка впливає дуже сильно, тим паче на жінок.
Дівчина здвигнула плечима.
— Не на всіх.
— Взагалі, — прорік Никодим, — жінки воліють грубу силу, аніж слинтяйство.
— Не рекламуйте себе, — засміялася Ніна.
Побалакали ще кілька хвилин, і Дизма подався до своєї кімнати. Пам’ятав, що домовився зустрітись у парку з тим недоумком-графом, а від нього можна довідатися багато цікавого про всіх мешканців коборовського палацу.
Впевнившись, що поблизу нікого немає, Никодим прохилив двері на терасу і почимчикував алеєю, яка, здавалося йому, була найкоротшим шляхом до кам’яної лави під старою липою.
А проте знайти її ніяк не міг. Уже пропадала надія побачитися з тим Понімірським, коли це зовсім близенько загавкав собака.
«Є!» — зрадів Дизма.
І справді, невдовзі він угледів песика, який незграбно плигав навколо розсохатого каштана і затято гавкав. Никодим скинув оком угору і, вражений, став: на дереві між двома гілляками сидів молодий граф.
— А, це ви! — гукнув той згори. — Чудово!
Він легко скочив на землю, кивнув Дизмі головою і недовірливо спитав:
— Ви не донесли на мене Кунику?
— Боронь боже. Та його й дома немає.
— Це добре. Ви здивувалися, що я сидів на дереві?
— Ні, чого ж…
— Бачите, це атавізм. Іноді людину обгортає непереможна жадоба повернутися до первісних форм існування. Ви не помічали цього, пане… Ну, як там ваше прізвище?
— Дизма.
— Ага, Дизма. Дурне прізвище. А ім’я?
— Никодим.
— Дивно. Ви не схожі на Никодима. Але річ не в тому. Зрештою, мій Брут теж не схожий на Брута, а я на Жоржа. То, кажете, цей негідник виїхав?
— На один день.
— Певно, якесь нове шахрайство готує. Ви знаєте, що він у нас Коборів одняв?
— Нічого не чув, — відповів Дизма.
— Розумієте, Куник позичав гроші на лихву. А мій батько багато грошей тринькав, та й війна добряче пошарпала наші капітали. Отож Куник легко обплутав нас і кінець кінцем підбив батька продати — немовби фіктивно — Коборів.
— Як це — фіктивно? Так тільки, ніби продано?
— Не знаю, я на цьому не розуміюся. Досить того, що він зробив якесь велике шахрайство і привласнив собі нашу маєтність. Але нічого. Його ще запакують до тюряги.
— Ну, гаразд, — обережно почав Дизма. — А чого ж тоді ваша сестра вийшла за Куниць… за Куника?
— 3 любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборів. А той бандит, пронюхавши це, підсунув батькові умову: якщо Ніна вийде за нього, то він запише Коборів на неї і наше родове гніздо залишиться, таким чином, у руках Понімірських. Сестра офірувала себе і тепер гірко покутує, бо через рік по її шлюбі батько й так помер. А цей мерзотник вициганив у Ніни якісь векселі на величезну суму, та ще й довіреність. Через те сестра у власному маєтку не може й пальцем поворухнути, вся сила — в руках негідника Куника.
— А що каже про це його донька?
— Ота Каська? То теж мавпа, але Куника ненавидить, бо він, буцімто, страшенно збиткувався над ЇЇ матір’ю.
— Вона померла?
— Хто?
— Перша жінка пана Куника.
— Якого пана?! — скипів Понімірський. — Негідника, хама, а не пана. Пан — це я! Розумієте?
— Розумію, — згодився Никодим. — То вона вмерла?
— По-перше, мене це зовсім не обходить, а по-друге, вона вмерла вже давно. Дайте мені цигарку.
Граф запалив і, майстерно пускаючи дим кільцями, глибоко замислився… Дизма помітив, що сьогодні Понімірський багато спокійніший, тому й наважився спитати:
— А чого вас не пускають у палац?
— Що?
— Я питаю, чого вас не пускають у палац?
Понімірський нічого не відповів і, витріщившись, довго дивився в очі Дизмі. А далі нахилився до нього і прошепотів:
— Здається, ви будете мені потрібні…
— Я? — здивувався Никодим.
— Тих-х-хо! — граф підозріливо озирнувся довкола. — У мене таке враження, що нас хтось підслухує.
— Це вам здалося. Нікого тут немає.
— Тсс! Брут! Шукай шпигуна, шукай!
Песик недоумкувато лупав очима на свого хазяїна і не рухався з місця.
— Дурна тварюка! — розсердився граф. — Пішов вон!
Він підвівся і, крадучись, обійшов навколо кущів.
Усівшись знову на лаві, повчально мовив:
— Обережність ніколи не завадить.
— Ви, пане графе, казали, що я буду потрібен вам, — почав Дизма.
— Так, я використаю вас як знаряддя, тільки ви повинні пообіцяти, що слухатиметесь мене. Звісно, нікому ані слова. Насамперед ви поїдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це вельми тупоголова і вельми поважна особа. Напевне, ви теж помітили, що шановні особи здебільшого дурні…
— Справді…
Понімірський іронічно скривився і додав:
— А ви, добродію, виняток із цього правила: ви хоч і дурні, а пошани до себе не викликаєте. Та це дрібниці. Тут є важливіша справа. Так от, тітка Пшеленська має величезні зв’язки і ненавидить Куника. Саме через це вона й допоможе вам у моїй справі.
— В якій справі?
— Мовчати, sapristi[5], коли я щось кажу! Куник оголосив, ніби я божевільний. Я! Ви тямите? І добився опіки надо мною. Так от, справа в тому, щоб тітка поставила на ноги… не знаю вже кого там… Словом, треба скликати консиліум, який визначив би, що я людина цілком нормальна. Розумієте?