Серце Никодима Дизми доти ще не знало любові. На романтичних сторінках його життя містилися тільки куценькі спогади про випадкові пригоди, яких, зрештою, було не так уже й багато. І тепер, думаючи про пані Ніну, він не заглядав уперед, не будував собі ніяких планів. Що більше, природжена обережність остерігала його бід рішучіших кроків, які могли б завадити йому, коли б Куницький щось пронюхав.
Пані Ніна повернулася трохи схвильована, і Никодим подумав, що у неї, певно, була неприємна розмова з Касею. Вона знову почала читати, і вже до самого обіду обоє не перекинулися жодним словом. По обіді Никодим заснув, і тільки в сутінки його розбудив стукіт у двері. То був Куницький.
Хвороба Дизми дуже засмутила господаря, він хотів телеграмою викликати лікаря. Дизма насилу розраяв, завіряючи, що він почуває себе краще і завтра або позавтрому встане.
— Це вельми добре, вельми добре, — втішився Куницький, — бо інакше, коханий пане, той Ольшевський у могилу мене зажене; що він витворяє — в людській голові не вкладається. Уявіть собі, велів затримати соснину, бо я, бачте, не доплатив грошового задатку. Розумієте, задатку треба було внести сорок тисяч двісті злотих. Я зовсім забув про ці двісті злотих, бігме, забув, і той мерзотник гальмує мені тепер усю роботу. Через оті двісті злотих! Та це ж людину грець може побити.
Від обурення він сипав словами, як маком. Понад годину молов про всякі конфлікти з дирекцією лісів і закінчив тираду, висловивши надію, що нарешті тепер, завдяки Дизмі, все це лихо мине. Конче треба, щоб коханий пан Никодим якнайшвидше поїхав до Варшави і побалакав з міністром Яшунським.
Дизма запевнив, що він одразу ж, як тільки встане, поїде до Варшави.
— А як ви гадаєте, любий пане Никодиме, легко це у вас вийде? Чи скоро пощастить залагодити справу?
— Все буде зроблено, — відповів Дизма, — не хвилюйтесь. Може, тільки потрібні будуть якісь там невеликі кошти.
— Кошти? Та це ж дурниці! Я завжди до ваших послуг — прошу, скільки треба — готівкою. Ну, а як ви себе почуваєте в моєму домі? Не нудьгуєте?
Дизма заперечив: де там, йому навіть дуже добре.
— Тільки, знаєте, я хотів вас поінформувати… Коли візьметеся там, у Варшаві, до наших справ, — пам’ятайте, що Коборів записано не на моє прізвище, а на ім’я моєї дружини. Я мусив це зробити з деяких формальних міркувань.
— Виходить, я маю виступати ніби від імені вашої дружини? — запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.
— Так, так, хоч можете і від мого імені, бо фактично власник — це я. Зрештою, у мене є повноваження від жінки.
Дизмі кортіло спитати, чи має Куницький і векселі, але він стримався: у старого могла б виникнути підозра.
Куницький хотів розпитати Никодима, яка його думка щодо стану господарства в Коборові, але довелося відмовитись од цього, бо у хворого знову почався приступ ревматизму, причому такий гострий, що коханий пан Никодим аж сичав од болю і з обличчя змінився так, що й упізнати не можна було.
По вечері Куницький знову заглянув до Дизми, але той удав ніби спить, і уникнув дальшої розмови. Однак уночі він довго мізкував, що в столицю йому безпремінно доведеться їхати, а повертатися звідти, либонь, уже й нічого буде. А проте надумав зволікати цю справу якнайдовше. В усякому разі можна буде розшукати полковника Вареду і попросити, хай побалакає з міністром.
Згадав Понімірського. Хто знає, може, варто і від нього взяти той лист. Якщо тітка Понімірського має великі зв’язки, то це теж у пригоді стане. Звичайно, Дизма ні на мить не тішив себе гадкою, що йому пощастить залагодити справи Куницького. То було просто неможливо. Але йому кортіло зробити так, щоб Куницький і надалі був певен, буцімто він, Дизма, справді друг міністра і коли не тепер, то згодом доб’ється, аби Ольшевського звільнили чи перевели на іншу посаду, а Куницькому виділили з державних лісів стільки дерева, скільки жадала його ненаситна душа.
Вранці до Никодима завітала пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, і схвильованіша, але на усміх Дизми теж відповіла усмішкою. Розпитувала його про здоров’я, кволилася, що в неї мігрень, через те не спала всю ніч; і нарешті спитала:
— Ви, я чула, їдете до Варшави? Надовго?
— Їду, на тиждень, може, днів на десять, не більше.
— Варшава… — замислено зітхнула Ніна.
— Ви любите Варшаву?
— О ні, ні… Тобто, колись я, власне, дуже любила її… Навіть тепер люблю, тільки себе в ній не люблю.
— А-а… У вас там є друзі, родичі?
— Не знаю… Ні, немає, — затнувшись, відповіла.
Никодим надумав спритно вивідати, чи справді є така тітка Пшеленська.
— А пані Пшеленська не родичка вам?
На обличчі Ніни відбився смуток.
— Ах, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Є така, але після мого шлюбу наші стосунки геть зіпсувалися.
— А-а… — мовив Дизма.
— Ви буваєте у неї?
— Іноді, — протягнув Дизма. — Пані і Пшеленська, здається, не терпить пана Куницького, а вас вона любить.
Ніна зніяковіла і тихо спитала:
— Ви розмовляли з нею про мене?.. Ах, вибачте за нескромність, але, бачите, це так мене схвилювало. Не дивуйтеся. Сливе всі мої спогади зв’язані з домом і оточенням тьоті Пшеленської… Ви там буваєте…
— А чому ви туди не завітаєте?
— Ах… ви ж самі знаєте. Особа мого чоловіка… Мені не можуть цього простити… — Вона одвернула голову і майже пошепки додала: — Так само, як і я сама собі не можу простити.
Никодим мовчав.
— Мені соромно перед вами і за це, і за те, що я казала раніше… Я надто безсила… Надто слаба… Надто нещаслива…
— Не журіться, ще все буде добре…
— Ні, не втішайте мене, прошу. Я знаю, відчуваю, що знайшла у вашій багатій душі глибокий і щирий відгук. Ми ж так мало знаємо одне одного, а в мене стільки довіри до вас… Не треба, не втішайте мене, на мою трагедію нема ради. Досить того, що ви мене розумієте… Тільки ви… — додала після паузи.
— А чому ви кажете, що немає ради? Хіба не можна розійтися з чоловіком?
— Не потраплю, — потупилась Ніна.
— Гм… Отже, ви все-таки прихильні до нього…
В очах Ніни спалахнув вогник.
— О ні, ні, — палко заперечила вона. — Як ви можете таке думати? Нема нічого, що зв’язувало б мене з цією людиною з душею гендляра, з цим… стариганом…
У її голосі бриніла ненависть і відраза.
— То чому ж тоді ви сказали, що не зможете розійтися з ним? — здивувався Дизма.
— Не зможу жити… у злиднях… Зрештою, я повинна думати не тільки про себе.
— Ви жартуєте, — хитро почав Никодим. — Адже Коборів — то цілі мільйони, і вони ваші…
— Помиляєтесь, Коборів — це власність мого чоловіка.
— Але ж мені сам пан Куницький казав…
— Це правда. Маєток записано на мене, але якби ми розійшлися, то я б лишилась у старцях.
— Не розумію.
— Ах, навіщо нам балакати про це… Бачите, чоловік узяв від мене зобов’язання на таку суму, що перевищує вартість Коборова.
— Видурив у вас?
— О ні, взяв, бо та сума йому належала… Покрити борги моєї родини.
— Ага!..
— Не говорімо вже про це, мені дуже неприємно. — Ніна склала руки і благально дивилася на нього. — І, прошу вас, не розмовляйте про мене з тіткою, добре?
— Як хочете. Але…
— Прошу вас! Дуже прошу! Той світ для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Читаймо…
Вона взяла книжку і розгорнула її там, де була закладка. Почала читати, однак не вимовила й кількох слів, як голос її затремтів, і Ніна, здригаючись усім тілом, заридала.
— Не плачте, не треба плакати, — безпорадно втішав її Дизма.
— Боже, боже, — ридала Ніна. — Ви до мене такі добрі, такі… добрі… Вибачте мені… це нерви…
Зненацька вона схопилась і вибігла з кімнати.