«Слава богу! Тепер тільки сміливіше…»
Він швидко опанував себе і почав придивлятися. Помітив, що навколо кількох столів чоловіки й жінки жують, стоячи з тарілочками в руках або сидячи коло маленьких столиків. Дизма постановив трохи потерпіти, щоб побачити, як поводяться інші. Глянув на стіл, заставлений тарілями з якимсь дивовижним їством, що він і не видав ніколи. Найбільше в світі йому хотілося схопити яку-небудь із цих тарілей і, забившись десь у куток, зжерти геть усе, що в ній є. Та він стримувався, спостерігав.
Нарешті наважився і очима почав шукати тарілочку. Відтак знайшов і виделку, наклав собі чимало якогось салату, взяв шматок паштету. В роті було повно слини. Никодим просто не міг одірвати погляду від тарілки. І раптом, одвернувшись, щоб десь облюбувати собі місцину, відчув, як хтось рвучко штовхнув його в лікоть. Тарілка, вибита з руки, брязнула на підлогу.
Дизму огорнула лють. Перед самісіньким його носом безцеремонно пропихався товстун, він не зволив навіть обернутися, щоб перепросити за свою незграбність. Якби Дизма трохи вгамував гнів, він, певне, стримався б. Але тепер Никодим знав тільки одне: цей товстун вибив йому з рук їжу.
Двома кроками він догнав винуватця і щосили схопив його за лікоть.
— Дивитися треба, добродію, ви ж, до гаспида, вибили мені з рук тарілку! — кинув йому просто в обличчя.
В очах товстуна був невимовний подив і навіть жах. Він глипнув на підлогу і, вкрай збентежений, почав перепрошувати.
Навколо стало зовсім тихо. Прибіг офіціант, прибрав усе, другий подав Дизмі нову тарілку.
Накладаючи в неї той самий салат, Никодим ще не усвідомлював, яке безумство допустив; він схаменувся тільки тоді, коли опинився на відшибі. Раптом збагнув, що його в першу-ліпшу мить можуть витурити геть. Уплітав на всі заставки, щоб наїстися досхочу.
Тим часом людей у залі збиралося більше й більше, і Дизма з полегкістю відзначив, що на нього ніхто не звертає уваги. Це наддало Никодимові сміливості, і він знову наповнив свою тарілку. Жуючи, помітив поряд тацю з чарками коньяку. Випив одну чарчину і одразу ж — другу. Відчув себе впевненіше. Потягнувся по третю, і тут зауважив, що сусідня чарка, піднята чиєюсь рукою, легенько стукає об його власну.
Водночас почулося:
— Дозвольте випити з вами?
Поруч стояв високий чорнявий чоловік у мундирі полковника і якось двозначно всміхався.
Обидва підняли чарки і випили. Полковник подав руку.
— Вареда.
— Дизма, — мов луна, відповів Никодим.
— Віншую вас, — нахилився полковник, — ви здорово осадили того Терковського. Я бачив.
У Дизми зарожевіли щоки.
«Ну, — подумав він, — цей мене зараз випровадить. Але як делікатно вони починають…»
— Ха-ха-ха, — тихо засміявся полковник Вареда. — Вас іще й тепер кров заливає на згадку про того бевзя. Поздоровляю, пане… Дизма. Терковського давно ніхто так не провчав. За ваше здоров’я!
Випили, і Дизма, трохи освоївшись, зметикував, що отой товстун Терковський і полковник між собою, видно, як кіт із собакою.
— Дурниці, — мовив він. — Шкода тільки… того… салату і тарілочки.
Вареда зайшовся реготом.
— Чудово сказано! Але ж ви й колючі, пане Дизма! За ваше здоров’я! Знаєте, — додав за хвилину, ставлячи чарку, — це ж дуже дотепно: Терковський — дурниця, шкода тільки салату.
Він був вельми задоволений. Дизма не міг збагнути, що той має на увазі, але й сам сміявся, набиваючи рот бутербродами.
Полковник запропонував цигарку, і обидва відійшли до вікна. Скоро запалили, як до них підступив жвавий, коренастий, сивуватий чоловік із склистими очима.
— Вацеку, — гукнув він, — дай-но цигарку. Я забув свої.
Полковник знову витягнув срібну цигарницю.
— Прошу. Дозвольте вас познайомити: пан Дизма — пан міністр Яшунський.
Дизму аж скорчило: він ніколи в житті не бачив міністра. Коли на пошті в Лискові згадували міністра, то в цьому слові було щось дуже нереальне, абстрактне, безмежно далеке і недосяжне… А тепер міністр подав йому руку. Никодим побожно потис ЇЇ.
— Уяви собі, — почав полковник, — пан Дизма щойно мав інцидент із тим бовдуром Терковським.
— Ах! Це пан Дизма? Що ти кажеш! — оживився міністр. — Я чув уже, чув. Ну, ну!
— Мало того, зверни увагу, — вів далі полковник, — коли я поздоровив пана Дизму, він одказав: «Терковський — то дурниця, шкода тільки салату!» Розумієш: салату!
Обидва зареготали, і Дизма невпевнено вторував їм. Зненацька міністр перестав сміятися і прорік:
— Це доля роздутих авторитетів. Лізе, бестія, нахабно, аж доки хтось чортом межи очі не тицьне, а тоді виявляється, що він вартий менше, ніж…
— Ніж салат! — підхопив полковник Вареда.
Вони знову зареготали, і міністр, узявши Дизму під руку, весело мовив:
— У всякому разі, пане Дизмо, щиро вітаю вас. Щиро. Коли б у нашій країні було більше таких, як ви, дорогий друже, людей, що не дадуть у свою кашу наплювати, то все б пішло інакше. Нам потрібні сильні люди.
Підступило ще кілька чоловік. Зав’язалася спільна розмова.
Дизма охолов. Шлунок був повний, наїдки і напитки заспокоїли напружені нерви. Спочатку Никодимові здавалося, що його вважають за якогось іншого Дизму (може, у Варшаві в нього є родич?); але ж ні: тут просто певні, що він — свій, либонь, тому, що облаяв якогось там Терковського. Хто ж то такий? Видать, якесь велике цабе.
Розмірковуючи, Дизма дійшов думки, що все-таки найбезпечніше було б оце зараз піти собі. Найбільше непокоїв його літній добродій, що стояв віддалік і, не криючись, стежив за ним. Навіть повертався трохи, щоб заглянути Дизмі в обличчя.
«Кий гаспид, і чого цьому старому від мене треба?»
Відповідь не забарилася. Стариган зупинив офіціанта, який саме проходив поблизу, сказав йому кілька слів, кивнувши головою на Дизму. Офіціант уклонився і, завернувши до Никодима, доповів:
— Шановний пане, вас просить на хвилинку отой добродій.
Нічого не вдієш. Про втечу годі було й думати. Никодим ступив три кроки і похмуро глянув на сивого чоловіка. Але той широко всміхнувся і привітно защебетав:
— Дуже й дуже перепрошую вас, вельмишановний пане, але, якщо не помиляюся, я мав честь познайомитися з вами торік на з’їзді промисловців у Кракові. Пригадуєте? У квітні. Леон Куницький…
Він говорив швидко і трохи шепеляв. Маленька нервова рука настирно потягнулася до Дизми.
— Леон Куницький.
— Никодим Дизма. Але ви помиляєтесь, пане, — я ніколи не бував у Кракові. Певно, то був хтось схожий на мене.
Старий знову почав перепрошувати і виправдуватись, причому слова сипалися мов горох — Дизма насилу розумів їх.
Так, так, звичайно, старі очі недобачають, він став неуважний, хай пан дарує, але все одно йому вельми приємно, бо тут він майже нікого не знає, і це дуже прикро — ні з ким словом перекинутись, а в нього тут навіть ділові інтереси — тому, власне, він і попросив знайомого добути йому запрошення; але старому важко справитися…
— От я й зрадів, — монотонно тягнув Куницький, — зрадів, що здибав вас. Бачу, ви дружите з нашим вельмишановним міністром сільського господарства, і гадаю собі — знайомий зробить мені ласку і представить панові міністру Яшунському. Дуже й дуже перепрошую.
— Нема за що.
— О ні, ні! Одірвав вас від милої бесіди з самим паном міністром. Та, бачите, я провінціал, у нас в селі, вибачайте, шановний пане, все так щиро, по-простому…
«Ото розбалакався», — подумав Дизма.
— То дуже й дуже перепрошую, — шепеляв дідок. — Проте ви таки могли б зробити мені, старому, велику послугу, вам це нічого не варто.
— Яку послугу?
— О, я не набиваюсь. Але якби, вельмишановний пане, ви тільки захотіли, приміром, познайомити мене з паном міністром, то він, розумієте, одразу поставився б до мене інакше. Як не кажіть — рекомендація друга.
— Друга? — щиро здивувався Дизма.
— Хе-хе-хе, не вирікайтеся, шановний пане. Я сам чув вашу гутірку, старий я, недобачаю, але слух у мене добрий. Ручаюся, що коли ви мене представите, скажете, приміром, панові міністрові. «Дорогий пане міністре, дозволь відрекомендувати тобі мого давнього доброго знайомого Леона Куницького!..» О! То зовсім інша річ…