— Авжеж.
— А знаєте, у мене є ідея! Пане Дизмо, любий друже, зробіть ласку і приїдьте на кілька тижнів до мене в Коборів. Поживете в селі, відпочинете — там чудове повітря, кінна їзда, у мене є на озері моторний човен… І побачите моє господарство, тартаки… Ну, дорогий мій пане?! Домовились?
Ця нова пропозиція була така несподівана, що Дизма аж рота роззявив. Проте Куницький правив своєї — мальовничо розписував принади відпочинку, вихваляв село, сосновий бір, запевняв, що й жіноцтво його буде вельми вдячне і раде приїздові гостя з Варшави.
— Де там, пане, мені думати про відпочинок, — перебив Дизма. — Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.
— О, відпочинку, либонь, ніколи не буває забагато.
— Я безробітний, — блідо всміхнувся Дизма.
Він сподівався одразу ж побачити на обличчі старого вираз розчарування і подиву, а Куницький неждано зайшовся сміхом:
— Хе, хе, хе! Ну й штукар же ви! Безробітний! Звісно, в торгівлі та промисловості тепер непевно. І з грошовими посадами нелегко; і до того ж державна служба — це багацько честі, а грошей мало. Заробітки навіть великих достойників незавидні.
— Це я трохи знаю, — потвердив Дизма. — Сам три роки був на державній службі.
Враз Куницькому прояснилося в голові. «Хитрий же ти, братику! — майнула думка. — Ну, тим ліпше, якщо даром брати не хочеш».
— Вельмишановний пане, — почав Куницький, — як тільки ми познайомилися, мені одразу стукнуло в голову, що це сам бог вас посилає. Хай же це справдиться. Пане Дизма, коханий пане Никодиме, обставини з обох боків так чудово складаються. Ви шукаєте путньої роботи, а я вже дожив до того віку, коли в людини снаги не аж-аж-аж. Шановний друже, не гнівайтеся ж на мене за сміливість, але що б ви сказали, якби я запропонував вам стати за головного управителя моїх маєтків і промислових підприємств? Не думайте, шановний пане, що не якась там абищиця: маєтності у мене — оком не окинеш.
— Не знаю, чи зміг би я. Зовсім не розуміюся на цьому, — щиро признався Дизма.
— О шановний пане, — заперечив Куницький, — ви легко освоїтесь. Зрештою, там, на місці, то я й сам якось даю собі раду. А от, знаєте, часто виїжджати, вести переговори з установами, запобігати ласки якогось там пана Ольшевського, мати справи з міністерством — на це я вже старий. Тут потрібен чоловік енергійний, з великими зв’язками, такий, щоб перед ним усякі там Ольшевські пасували, ну і, звісно, молодий. Вам, либонь, ще й сорока немає?
— Минуло тридцять шість.
— О! Це вік! Золотий ви мій, не відмовте ж мені. Матимете квартиру з усіма вигодами — в палаці, разом із нами, або в окремому флігелі, як захочете. Коні вам куди треба, автомобіль до ваших послуг. Кухня добра, до міста недалеко, а якщо захочете провідати своїх друзів у Варшаві — уклінно прошу. Словом, ніякого обмеження. А щодо умов, то ви вже скажіть, будьте ласкаві.
— Гм… — гмукнув Дизма. — Далебі не знаю.
— Ну тоді так: тантьєма — тридцять відсотків од зиску, якого ви доб’єтеся, згода?
— Згода, — кивнув головою Дизма, не дуже тямлячи, на що згоджується.
— А основна платня, скажімо… дві тисячі на місяць.
— Скільки? — здивувався Дизма.
— Ну, дві тисячі п’ятсот. І гроші на роз’їзди. Згода? Ну, вашу руку!
Дизма напівсвідомо потиснув маленьку руку старигана. А той, збуджений, усміхаючись і ні на мить не перестаючи шепеляти, дістав велике вічне перо, вивів на аркуші паперу рядків п’ятнадцять дрібних круглих літер і підсунув Дизмі підписати. Поки «коханий пан Никодим» вимальовував своє прізвище, прикрашаючи його вельми хитромудрими закарлюками, Куницький відрахував із товстого гамана кільканадцять хрустких банкнотів.
— Ось вам п’ять тисяч авансу, уклінно прошу, а тепер… — І він почав гуторити вже про від’їзд Дизми та інші пов’язані з цим питання.
«Ну, старий Куницький, хай хто скаже, що ти не вмієш залагоджувати свої справи».
Леон Куницький таки славився неабиякою спритністю, і рідко бувало, щоб він лишався в накладі од своїх добре обміркованих і просто блискавично проведених операцій.
За кілька хвилин, коли в коридорі стихли, віддаляючись, кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і потер руки.
Вже на світ займалося. В блідо-зеленому небі танули цятки зірок. Ряди ліхтарів ясніли хворобливим білим світлом.
Никодим Дизма йшов порожніми вулицями, серед тиші його кроки лунали гостро і гучно.
Події минулого вечора збилися в його свідомості в якийсь пістрявий клубок вражень — мерехтливих, прудких і невловних. Він знав, що ті події мають для нього величезну вагу, але суті їх збагнути не міг. Відчував, — йому несподівано випало якесь щастя, але в чому саме воно, що означало, як і відки взялося — не розумів.
І що більше він про це міркував, то неймовірнішим, то фантастичнішим і безглуздішим усе видавалося.
Тоді він злякано зупинявся, обережно засовував руку в кишеню; пальці намацували грубу пачку цупких банкнотів, і Никодим осміхався. Раптом усвідомив одне: він багатий, дуже багатий. Став у підворітті і почав лічити. Господи боже! П’ять тисяч злотих!
— Оце гроші! — мовив голосно.
У ньому мимоволі обізвався інстинкт багатьох років бідування: треба сприснути. І Никодим, хоч йому й не хотілося ні їсти, ні пити, повернув на Гжибовську вулицю, де — знав — Іцик уже відчинив свій шинок. Завбачливо витягнув одну стозлотівку і поклав у кишеню окремо. Показувати у Іцика таку купу грошей — річ небезпечна.
Незважаючи на ранній час, у Іциковому шинку вже ніде було пальця просунути. Візники, шофери таксі, офіціанти з уже закритих ресторанів, сутенери, що пропивали нічний заробіток своїх «наречених», всяка потолоч з приміських нетрів, котра поверталася з щасливого промислу — весь цей люд наповнював дві невеличкі кімнати глухим гамором балачок та брязкотом скляного посуду.
Никодим випив дві чарчини гардиману, закусив холодною свинячою котлетою та солоним огірком. І тут згадав, що сьогодні неділя і Валент не піде на роботу.
«Нехай вони, хами, знають, що таке інтелігенція», — подумав Дизма.
Велів дати йому пляшку горілки та кіло ковбаси, ретельно полічив здачу і вийшов.
Уже підходячи до Луцької, зненацька загледів Маньку. Вона стояла, притулившись до муру, і дивилася десь перед собою. Не знати чому, він зрадів цій зустрічі.
— Доброго вечора, панно Маню! — гукнув весело.
— Добрий вечір, — відказала дівчина, здивовано втупившись у нього. — Чого це ви тиняєтесь по ночах?
— А ви, панно Маню, чому не йдете спать?
— Надісь, уже піду, — сказала вона покірно.
Дизма пильно глянув на неї. Дівчина видалася йому кращою, ніж завжди. Худенька, правда, але зграбна.
«Скільки ж їй? — майнула думка. — Щонайбільше сімнадцять років».
— А чому ви, панно Маню, такі смутні? — спитав.
Манька здвигнула плечима.
— Коли б ви отак три ночі підряд чатували, як собака, і ні ламаного гроша не мали, то теж не скакали б із радості.
Дизмі стало прикро. Він поліз до кишені і витягнув пачку по десять злотих.
— Я вам позичу, панно Маню. Двадцять злотих — вистачить?
Дівчина витріщилась на гроші. Вона ж знала, що їхній пожилець ще з обід не мав ні гроша за душею. Звідки ж тепер у нього стільки банкнотів? Видно… видно, десь украв. Може, це він для того і фрак надів. «А втім, — подумала, — яке мені діло?»
Никодим подав їй два папірці.
— Прошу.
Манька заперечно хитнула головою.
— Не хочу. Не візьму. Нічим буде віддати.
— Ну то й не треба віддавати.
— Не хочу. — Манька насупила брови. — Подумаєш — банкір! — Вона одвернулась і тихо додала: — Хіба що… Даром я не хочу. Хіба що ви підете зі мною.
— Е-е-е… — пробурмотів Дизма і зашарівся.
Манька глянула йому в очі.
— Я вам не до вподоби?
— Та ні, чому ж…
— Теж мені мужчина! — зненацька скипіла дівчина. — У-у, калоша! — І, крутнувшись на підборі, неквапливо рушила додому.
— Панно Маню! — гукнув Никодим. — Зачекайте, підемо.
Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:
— За номер іще п’ять злотих.
— Добре, — відповів.
Мовчки йшли вузькими вуличками.
Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.