— Панно Маню! — гукнув Никодим. — Зачекайте, підемо.
Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:
— За номер іще п’ять злотих.
— Добре, — відповів.
Мовчки йшли вузькими вуличками.
Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.
Крізь старі сірі фіранки падав сніп яскравого сонячного проміння. В кімнаті було душно, смерділо затхлістю.
— Може б, відчинити вікно? — озвалась Манька.
— Пізно вже, — заперечив Дизма. — Мабуть, десята година. — Пора додому.
Перед невеликим люстерком Манька вищербленим гребінцем розчісувала густі чорні коси.
— Ви знайшли роботу? — кинула вона байдужно.
Дизмі раптом нестерпно закортіло похвастати перед Манькою. Він витягнув із кишені всі гроші і розклав їх на столі.
— Поглянь, — усміхнувся.
Манька обернулась і витріщила очі. Довго дивилася на розкидані банкноти.
— Стільки грошей… стільки грошей… По п’ятсот. До лиха!
Никодим тішився з ефекту.
Дівчина схопила його за рукав.
— Слухай, у тебе було «діло»? — спитала здивовано.
Дизма розсміявся і так, аби тільки, жартома, бовкнув:
— Авжеж!
Манька кінчиками пальців доторкнулася до грошей.
— Скажи… скажи… — прошепотіла, — ти ходив на «мокре діло»?
Він кивнув головою.
Дівчина мовчала, а в очах її світився страх і подив. Вона ніколи б не подумала, що цей тихий їхній пожилець, оцей розтелепа…
— Ножем? — поцікавилась.
— Ножем.
— Важко було?
— Пхі! І не дригнув.
Вона похитала головою.
— Але ж грошей мав… Надісь, єврей?
— Так.
— Я не знала…
— Чого не знала? — спитав Дизма і почав ховати гроші.
— Не знала, що ти такий…
— Який?
— Ну, такий… — Дівчина зненацька пригорнулася де нього. — А тебе не накриють?
— Не бійся, дам собі раду.
— Ніхто не бачив?.. Може, якісь сліди зосталися? Треба бути дуже бережким. Лягаві, знаєш, навіть по відбитках пальців можуть знайти.
— Мене не піймають.
— А, скажи, ти боявся?
Дизма знову розсміявся.
— Е, що там говорити. Ну, ходімо додому. А оце тобі на сукню.
І він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обхопила його руками за шию і ну виціловувати.
По дорозі додому не розмовляли. Никодим вдоволено спостеріг, що ця мала одразу ж перемінилась і тепер зовсім інакше ставиться до нього. Зметикував, що повагу, майже захват, у Маньки викликали не гроші, а ота вигадана історія про бандитські подвиги, йому лестила ця зміна і було соромно, що він, власне, її не заслужив. Тому Дизма ні за що не признався б їй тепер, що все це вигадка.
— Тільки, Манько, — мовив, коли вони піднімалися сходами, — дома ані пари з уст. Розумієш?
— Ну певно.
— А мені доведеться на деякий час виїхати, щоб знаєш… Ну, безпечніше так.
— Розумію. Але ж ти вернешся?
— Вернусь.
Те, що пожилець прийшов разом із Манькою, не справило на Барциків ніякого враження. А от горілку і ковбасу прийняли шанобливо. Валентова зразу ж заслала стіл зеленою цератою, і всі посідали снідати. Скляночка — колишня баночка з-під гірчиці — переходила з рук до рук, а що вона була чималенька, то Дизма незабаром вийняв ще п’ять злотих, і Манька метнулася по нову пляшку. Никодим тим часом заплатив борг за житло, а коли дівчина повернула, сповістив:
— Ну, поздоровте мене. Я знайшов гарну посаду.
— А де? — озвався Валент.
— Не в Варшаві. На провінції.
— Хіба я не казала, — покивала головою Валентова, — в провінції з заробітками завжди легше. Там усього досить. Відомо — селяни.
Всі випили за його здоров’я, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розставив своє ліжко, роздягнувся, жилет із грішми поклав під подушку і сливе зразу заснув.
Валент хвилину сидів мовчки, а тоді з п’яного дива затягнув пісню. Але на нього накинулась Манька;
— Тихо, до лиха, не бачиш — людина спить. Не дадуть відпочити.
Залягла тиша. Валент насунув кашкета і вийшов, його жінка майнула до сусідки — похвалитися: жилець поставив могорич, щоб сприснути нову роботу.
А Манька дістала з шафи батистову хустину і накрила Никодимові голову, бо в хаті було повно мух.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Цілий ранок Дизма рихтувався в дорогу. Довелося зробити багато покупок — він розумів, що повинен мати пристойний вигляд. Отож купив кілька пар білизни, кілька краваток, нову бритву з усім причандаллям, яскраво-жовті черевики і два готові костюми, які сиділи на ньому майже добре. Окрім того, придбав силу всяких дрібниць і гарні шкіряні валізи.
Син нотаря Віндера, студент із Львова, колись у всьому Лискові викликав захоплення своєю елегантністю, в його кімнаті Никодим не раз зачаровано дивився на шикарні предмети туалету, і тепер, купуючи різну разнощ, аж пнувся, щоб у всьому наслідувати смак молодого нотарчука.
Дизмин гаманець дуже схуд, але Никодим був задоволений.
До шостої години все було готове, поїзд відходив о пів на восьму. Манька спочатку збиралася провести Никодима на вокзал, але тепер, узрівши його спорядження, так сторопіла, що не осмілилась навіть запропонувати своє товариство.
Коли Дизма виходив, вона вискочила тільки на сходи і жагуче поцілувала його. Тоді допомогла знести валізи, а як бігунки рушили, гукнула:
— Ти вернешся?
— Вернусь! — крикнув у відповідь Никодим і помахав капелюхом.
Їхати в вагоні другого класу куди зручніше, ніж у третьому. По-перше, замість твердих лав тут стоять м’які пружинні канапи; по-друге, самі пасажири багато приємніші, і залізнична служба ввічливіша, ніж у третьому класі.
Дизма розкошував: це була його перша мандрівка в таких умовах, наче він — пан на всю губу, і не тільки начальник пошти в Лискові, а навіть обидва Віндери — батько і син — на нього тепер не справили б враження.
Кілька чоловік, що сіли в те саме купе, скоро вийшли, і Дизма лишився сам. Спати йому не хотілося. Треба було як слід усе обмізкувати.
Тепер уже він добре тямив, що несподівана пропозиція Куницького пояснюється тільки помилкою: старий пройда мав його за дуже впливову особу, близьку до міністра Яшунського. Розвіяти цю оману — означає втратити неймовірно великі гроші. Ні, хай Кунинький і далі так думає, треба пустити всю свою спритність, аби тільки якнайдовше одержувати гроші. Харчі і квартира будуть безплатні. А якщо так, то він витрачатиме кілька десятків, ну, хай сто злотих на місяць. А дві тисячі чотириста злотих залишатиметься!
«Ба! Якби ж то хоч три місяці продержатись. А чи півроку?..» Дизма всміхнувся сам до себе. Згодом можна було б позичати гроші на лихву і жити, мов пан, нічого не роблячи.
Тільки треба якнайдовше морочити старому голову і пильнувати, аби не засипатись. Взагалі говорити якнайменше, а про себе — ні слова. Стариган теж не в тім’я битий, ледве щось пронюхає — тоді все пропало.
Вже благословлялося на світ, коли кондуктор увійшов і сказав, що вони під’їжджають до станції Коборів.
Дизма занепокоївся: а чи не забув Куницький, що він має приїхати цим поїздом?
Ні, не забув. Не встиг Никодим стати на перон, як до нього підійшов лакей у лівреї.
— Вельможний пап прибув до пана Куницького?
— Так.
— Автомобіль чекає за станцією, пане управителю, — мовив служник і забрав валізи.
Вмостившись у розкішному авто, Никодим подумав: «Пан головний управитель маєтків Коборова. Треба буде завести собі візитні картки».
Рівна, мов стіл, дорога йшла спочатку вздовж колії, а далі, біля мальовничого напіврозваленого водяного млина вигиналася на довгастому містку і завертала праворуч, минаючи фабричні будівлі, що густо обсіли залізничну вітку.
Звідси вже починалася довга кленова алея, в кінні якої стояв гостроверхий палац, трохи чудернацький, з претензіями в стилі, але в цілому гармонійний. Автомобіль описав півколо обік газону і зупинився біля під’їзду. Відчинилися двері, з будинку вийшла покоївка і разом з лакеєм заходилася витягати валізи.