— Добре, з радістю.
— А не поспати б оце вам, любий пане Никодиме, га?
— Знаєте, мабуть, і справді…
— Ну, то приємного сну вам, приємного сну, я проведу вас. Зверніть, будь ласка, увагу на дати в листуванні з дирекцією державних лісів. Це ж наруга — по три місяці не відповідати, бо… Ну, про це потім. Відпочивайте ж. Вечеряємо ми о восьмій.
Никодим зняв черевики і витягся на канапі, але заснути не міг. У голові клубочилися невідчепні, настирні мало не до болю думки. Що робити? Може, одразу про все розказати старому і відмовитися? Чи спробувати розібрати цей безнадійно важкий і складний матеріал?.. Якби це пощастило йому, він зміг би утриматись в Коборові місяців два, а то й три… Бо довше ніяк не протягнеш. Адже старий на те й узяв його, щоб він добився у міністра всяких там поступок…
«Такий битий жак, і так вклепався… Що тут діяти?.. Хай йому грець…»
Отак відпочиваючи, Никодим за дві години змучився ще дужче, ніж за весь ранок і всю дообідню пору, проведені в таких ділових клопотах. Випалив штук п’ятнадцять цигарок, у кімнаті було вже повно диму, стало важко дихати. Тоді Никодим устав і почвалав до сусідньої кімнати — невеличкого кабінету. На письмовому столі лежала ціла купа книг та паперів, з якими йому треба було ознайомитися.
Дизма вилаявся в думці і повернув назад. Згадав, що він може відчинити двері на терасу, вийти в парк.
Парк був чудовий — його добре доглядали — і, напевно, чималенький, бо Никодим, весь час простуючи вперед, не бачив кінця-краю йому. Поміж старими дубами, каштанами, липами та кленами бігли в усі боки рівненькі, мов дві краплі води схожі одна на одну, стежки й доріжки.
«Тут і заблудитись неважко, — спало на думку, і Дизма оглянувся. — В усякім разі палац десь на північ звідси».
Під крислатими деревами подекуди стояли кам’яні та дерев’яні лавочки. Походивши хвилин п’ятнадцять, Никодим вибрав собі одну в густому затінку, сів. І вмить його знову обсіли болісні думки: що діяти, як зарадити лиху, що вимудрувати?
Зненацька хтось свиснув, і за хвилину позаду зовсім близько почулися швидкі кроки. Дизма озирнувся. Вузенькою алеєю ішов молодий, вельми елегантно одягнений чоловік з блискучим моноклем в оці. За ним дріботів на кривих ніжках малесенький песик-щуролов з головою кажана. Собачка, помітивши Дизму, люто загавкала. Тоді молодик зупинився, змірив Никодима поглядом і рушив до нього. Це був чоловік десь близько тридцяти літ, щуплявий, високий; він мав непропорційно довгу шию, тому здавався ще вищим, і бліде, кругле, дрібненьке, мов у хворобливої дитини, лице, до якого зовсім не пасували ні пихатий, презирливий вираз, ні великі блакитні, трохи запалені очі, які дивилися з ущипливою іронією. Під поглядом їх Дизма зніяковів, тим паче, що незнайомець підійшов близенько і почав нахабно обдивлятися його.
«’Кий гаспид!» — подумав Никодим.
А той тицьнув у нього дуже довгим вказівним пальцем і скрипучим голосом запитав:
— Хто ви такий?
Не знаючи, як поводитись, Дизма встав.
— Я управитель, новий управитель…
— Прізвище?
— Дизма, Никодим Дизма.
Песик люто гавкав, незграбно скакаючи біля ніг свого хазяїна.
— Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте. Тихо, Брут, перестань! Знаєте, пане Дизмо, я так назвав собаку, бо в цьому нема ніякого сенсу; а мені цікаво, чому в собачій кличці має бути сенс? Сідайте!
Дизма сів. Цей граф справляв на нього жахливе враження, в якому були і страх, і відраза, і цікавість, і співчуття.
— Чув, — тягнув граф, облизуючи кінчиком язика рухливі безкровні губи. — Чув. Напевне, ви якесь велике цабе, і через те той лайдак притягнув вас сюди. Як джентльмен, вважаю за свій обов’язок застерегти вас, що мій коханий зятьок — справжній злодій.
— Але про кого це ви кажете, графе? — здивувався Дизма.
— Про кого? Ну, про цього ж гевала, про Леона Куника.
— Про пана Куницького?
— Сто чортів! — заверещав граф. — Що за Куницький? Який Куницький? Звідки Куницький?! Куницький — це славетне шляхетське прізвище, яке та п’явка привласнила собі! Украв, розумієте? Украв. Звати його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник і невідомого батька. Отак-то, добродію, графиня Понімірська, внучка княгині де Реон, тепер пані Куникова.
— Не розумію, — обережно почав Дизма, — виходить, ви, пане граф, — швагер панові Куницькому?
ГІонімірський аж підскочив, наче його швайкою шпигонули. Безкровне обличчя його враз налилося краскою.
— Замовкніть! Замовкніть, ви!..
— Перепрошую, вельми перепрошую, — сторопів Дизма.
— Не смійте ніколи називати при мені того мерзотника інакше, ніж Куник, лайдак Куник, плутяга Куник! Ніякий він не Куницький!.. Мій зять — паршивий лихвар і шахрай Куник, хамський байстрюк Куник! Ку-ник! Куник! Зараз же повторіть: Ку-ник! Ну!..
— Куник… — пробелькотів Дизма.
Понімірський вгамувався, сів і навіть усміхнувся.
— Ви цього не знали? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого зятька, аж доки той не штурнув його носаком. Тварюка!
Замислився і додав:
— Обидва: і Куник — тварина, і собака — тварина… Зрештою, я й сам тварина…
Зненацька зайшовся реготом.
— Вибачайте мені за щирість, але й ви, пане, тварина.
Він усе сміявся, і Дизма подумав:
«Це причинний».
— Ви гадаєте, що я божевільний? — ГІонімірський раптом схопив Никодима за руку і нахилився до самісінького його обличчя.
— Ні, — непевно відказав Дизма, — що ви, боронь боже…
— Не відпирайтесь! — крикнув граф. — Я знаю! А втім, напевно, Куник попередив вас. Чи, може, моя сестра? Признайтесь, бо кінець кінцем із цим кабаном, з цим шакалом і вона втратить порядність. Що Ніна вам казала?
— Та ніхто нічого мені не казав.
— Ніхто?
— Даю слово, — запевнив Никодим.
— Видно, думали, що ви не матимете честі познайомитися зі мною. А ви знаєте, що вони заборонили мені приходити в палац? Наказали годувати мене окремо! Я не можу покинути парку, бо Куник велів слугам бити мене киями, якщо я вийду.
— Але чого?
— Чого? А того, що йому незручно, мої шляхетські манери прикро вражають цього вискочня, цього праччиного байстрюка; того, що я тут маю бути хазяїном, а не цей нікчемний приблуда: він не може перенести, що я, справжній господар Коборова, я, нащадок шляхетського роду, повинен бути паном у нашому споконвічному родовому гнізді!
— То пан Куниць… пан Куник узяв Коборів у посаг за вашою сестрою?
Понімірський затулив обличчя рукою і мовчав. За хвилю Дизма помітив, що по довгих, неймовірно довгих пальцях графа течуть сльози.
«Що за дідько?!» — вилаявся він у думці.
Песик почав настирно скавучати і дряпати лапками по штанях свого хазяїна. Той вийняв напахчену шовкову хусточку, витер очі і мовив:
— Вибачте. У мене трохи розладнані нерви.
— Прошу, прошу… — почав Дизма.
Граф скривився в ущипливій посмішці:
— Що там ви просите? Ви, як там вас звати, подобаєтесь мені, от я й плачу. Англійці в таких випадках кажуть… А втім, ви, либонь, не розумієте по-англійськи?..
— Не розумію.
— От і чудово, — зрадів Понімірський. — Мені не хотілося б завдавати вам прикрощів — полюбив я вас! — Він кінчиками пальців поплескав Дизму по плечу. — Тому як тільки мені закортить вас вилаяти, я зроблю це по-англійськи. Добре?..
— Гаразд, — покірно відповів Никодим.
— А проте річ не з цьому. Мушу вам сказати, що хоч Куник шахрай, хоч він і видурив у моєї родини Коборів, але ви не повинні обкрадати його, бо я ще колись подам на нього в суд, маєток відберу, зятька запроторю до буцегарні, а Ніну візьму під особисту опіку. Котра година?
Дизма дістав годинник.
— Пів на восьму.
— Що? Вже? Гай-гай, то я мушу йти у свій флігель, бо пізніше мені не дадуть вечеряти. Прощавайте. Шкода, я хотів ще розказати вам багацько дечого. Приходьте сюди завтра о цій же порі. Прийдете?